Гордість за сміливих захисників народу (за віршем «Гомін, гомін по діброві!»)

У XVII столітті наша Україна стогнала під польським ярмом. Пихаті польські пани жорстоко знущалися з українського люду. Але терпінню народному настав край, і почалася в Україні велика визвольна війна.

Першими виступили козаки Запорозької Січі. Саме про події цього часу, про битву під Жовтими Водами вірш Андрія Малишка «Гомін, гомін по діброві!». Початок вірша відтворює картину бою здалеку: від заграв, які постійно спалахують над полем, навіть жовкне трава. Природа виступає безпосереднім учасником подій.

Гомін, гомін по діброві,

А над

полем все заграви,

А над полем все заграви,

Пожовтіли буйні трави…

Звучить заклик до козаків, до Богдана Хмельницького відважно битися за волю України, яку автор порівнює із в’янучою квіткою, бо стогне країна в ярмі іноземних поневолювачів. Самого бою автор не описує, але ми уявляємо, як могутньою хвилею кіннота гетьмана накриває ляхів, що перелякано втікають від блискавичного козацького наступу:

Топче шляхта дикі терни,

Загубивши шлях додому.

У вірші зображено нищівний розгром ворогів та висловлено впевненість у тому, що народ, який веде справедливу боротьбу за свою незалежність, непереможний.






Чи сучасно бути вихованим.
Гордість за сміливих захисників народу (за віршем «Гомін, гомін по діброві!»)