Феномен Андрія Платоновича Платонова
Феномен Андрія Платоновича Платонова приковує до себе увага сучасної критики, що намагається його розгадати зі змінним успіхом. Творчість письменника із працею піддається тлумаченню, даючи привід прямо протилежним інтерпретаціям, завжди залишаючи можливість нового підходу до нього. Очевидно, у прозі Платонова закладений потужний філософський потенціал, що розкриває той або інший зміст у міру його актуалізації в кожну нову епоху
У своїй творчості Платонов досліджує результати спроби, що не відбулася, миттєвої соціальної перебудови
Недовіра до власного утопізму, сформованій філософськими ідеями росіян космистов і підтриманому пролеткультовскими всесвітніми прожектами, позначилося вже в ранній творчості письменника, виявившись у схильності Платонова до самоіронії. Високий
А. П. Платонов – письменник з важкою долею. Його життя довелося на переломний час в історії Росії
Платонов відбив у своїх добутках життя перших післяреволюційних десятиліть із незвичайною повнотою й далекоглядністю. Наприкінці 20-х – початку 30-х років їм були створені найбільш великі речі: роман “Чевенгур”, бідняцька хроніка “Взапас”, повести “Котлован”, “Джан” і “Ювенільне море”.
Після яскравого дебюту книги “Епифанские шлюзи” в 1927 році Платонов відразу ж завоював популярність у літературних колах. В 1928 році в нього виходять уже дві книги, він широко друкувався в журналах, поки не вийшли його сатиричні оповідання “Державний житель”, “Усомнившийся людина”, що розкривають силу, підгрунтя й перспективу бюрократизму в нашім суспільстві
Роман “Чевенгур”, за словами Горького, виявився неприйнятним для нашої цензури, опублікована в журналі “Червона новина” хроніка “Взапас” була названа “наклепницької кулацкой вилазкою”, “Котлован” і “Ювенільне море” залишилися неопублікованими. Офіційна критика платоновских добутків, різка навіть для тих часів, була явно розрахована на знищення Платонова як письменника. Це було пов’язане із гнівним відкликанням самого Сталіна із приводу оповідання Платонова “Усомнившийся Макар”.
Єдине, що дозволялося друкувати,- це критика. В 1937 році Платонов змушений був покаятися. Він писав: “Мої літературні помилки не відповідали моїм суб’єктивним намірам”. І Андрій Платонов зник з поля зору широкого читача, пішовши на дно безвісності, убогості й недуг, розділивши долю тих “безіменних інших”, про які писав в “Чевенгуре”. Лише в останні роки почалося реальне повернення Платонова читачеві. Чим же було викликано колишнє неприйняття письменника?
Уже в раннього Платонова, що свято вірить у маршрут паровоза історії”, відчувається прагнення перевірити: а чи туди мчиться паровоз, чи будуть люди щасливі? “Епифанские шлюзи” оповідають про події XVІІІ століття, коли хотіли з’єднати Волго-Донський басейн шлюзами, але спроба зірвалася. Керує проектом англієць Бертран Перрі. Він приїхав заробити гроші на одруження. Нікого не щадячи, інженер гине сам у питочной вежі Кремля. Він одночасно жертва й кат. Історична повість “Епифанские шлюзи” цілком прозоро натякала на сучасну ситуацію, коли не держава існує для людей, а вони для держави
Платонов замолоду щиро повірив у неминучий рай “воєнного комунізму” на землі, рай, що зігрівається вогнем світової революції. “Справа соціальної комуністичної рево люции – знищити особистість і народити її смертю нова жива потужна істота – суспільство, колектив, єдиний організм земної поверхні, одного зразка й з одним кулаком проти природи”,- писав Платонов у грудні 1920 року. Але великий геній художника, що співчуває серце громадянина й потужний аналітичний розум мислителя привели до раннього й сумного прозріння. Платонов піддав нещадному художньому дослідженню релігію пролетаріату й свою юнацьку віру й прийшов до невтішного висновку, що пролетарська релігія ненависті – зворотна сторона християнства, де на зміну любові до ближнього прийшла ненависть до класового ворога. “Пролетаріат, син розпачу, повний гніву й вогню помсти. Цей гнів вище всякої небесної любові. Наші кулемети на фронті вище євангельських слів. Червоний солдат вище святого. Ми знайшли того бога, заради якого буде жити комуністичне людство”. Ці ідеї релігії пролетарської ненависті розвинені й доведені до абсурду в “Чевенгуре”.
Чевенгур – невелике місто, у якому “група товаришів” намагається побудувати комунізм. Перша частина роману оповідає про пошуки щастя мандрівниками. Вони бродять по Росії, охопленою війною. У другій частині роману показано, що герої-мандрівники прийшли в якесь місто Чевенгур, де комунізм уже побудований. Однак місто як би вилучається з потоку історії. Чевенгурци живуть для товаришів, але попередньо вони винищують всіх “невартих комунізму”. На пошуки зниклі з-під влади держави міста відправляються регулярні частини, які винищують чевенгурцев. Але дивно – жителі вмирають із полегшенням, звільняючись від нудьги “побудованого раю”. Романом “Чевенгур” Платонов показав безперспективність шляху, по якому пішла Росія після революції. Герої роману – жертви неправильно поставленої мети. У цьому їхнє лихо, а не провина
Про що ж оповідає “Таємна людина”? Пухів не зрадник, а що сумнівається. Що за таємницю зберігає він у душі? У душі Фома несе пристрасть до справжнього пізнання, незаспокоєність. Не всі так просто й однозначно в людині, хоча сам він хоче дійти “до самої суті”, і в першу чергу – до суті революції. Чому він Фома? Натяк на апостола Фому, єдиний зміст, що осяг, навчання Христа, його таємну суть. Автор дає реальну картину того років: “На всьому просторі двору лежали покалічені неймовірною роботою паровози. Ешелони царської війни, залізниці громадянської війни – усі бачили паровози, а тепер залягли в смертному обморо ке в сільські трави, недоречні поруч із машиною”. Яка сумна музика прощання із що йде! Незвичний для читача погляд на громадянську війну
Страшною картиною починається повість: зголоднілий Фома ріже ковбасу на труні дружини. Різко зрушені поняття життя й смерті, повсякденності й вічності. “Осиротілому” Фомі потрібно жити далі. Навіщо революція? Допомагає вона людям або ускладнює їхнє життя? Чи стали люди счастливее? “Навіщо революція,- думає Фома,- якщо вона не несе вищої справедливості? Тільки бенкет смерті, всі нові й нові жертви”. Пухів – вічний мандрівник, він як пушинка на вітрі подорожує, що штовхається таємними запитами душі. Фома – сторонній спостерігач, що споглядає все те, що несе із собою революція: погано й поганою фарбою замазаний Георгій Переможець, а замість нього – портрет Троцкого. На станцію, переповнену пасажирами, прибуває поїзд, що везе одного командуючого, що роз’ясняє, що “буржуазія цілком і повністю сволота”. Пригнічують Пухова не самі “дурості революції”, а відсутність у свідомості її учасників моральної перспективи. Ваблений по землі, не знаходить собі ніде місця Фома, тому що не перебуває місця в революції його душі. Сам рух приносить героєві радість і щиросердечне заспокоєння. Він хоче спокою й загального примирення, а не ворожнечі й боротьби. “Гарний ранок”, – говорить Пухів. “Так, цілком революційне”,- відповідає машиніст. І знову сумнів: чи міцно щастя в післяреволюційному світі?
(1 votes, average: 5,00 out of 5)