Фантасмагорична особа Хлєстаков
У Хлєстакова, крім реального людського обличчя, є “привід”. “Це фантасмагорична особа – говорить Гоголь, – яка як облудний персоніфікований обман, щезла разом з трійкою Бог знає куди”. Герой “Шинелі”, Акакій Акакійович, так само, як Хлєстаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привідом – мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой “Записок божевільного” стає особою фантастичною, примарною – “королем іспанським Фердинантом VІІІ”. У всіх трьохвихідна точка одна
Людина намагається
…Епікурейське вільнодумство, відродження язичницька мудрість, принцип “життям користуйся, живий!” – скорочується у Хлєстакова у виречення нової позитивної мудрості: “Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи.”Якпросто, як загальнодоступно! Це звільнення від усіх моральних уз чи не перетвориться згодом на ніцшеанське, карамазовське: “немає добра і зла, все дозволено”. І тут і там – один початок: крила орла і крила мошки борються з одними і тими ж законами всесвітнього тяжіння.
…Привід росте, мильна бульбашка надувається, виграючи чарівною веселкою. “Та й що справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого… Я говорю всім: Я сам себе знаю, сам”. “Я скрізь, скрізь”. Ось нуменальне слово; ось уже обличчя чорта майже без машкари: він поза простором і часом майже, він всюдисущий і вічний. “У палац що не день їжджу. Мене завтра ж зроблять зараз фельдмарш…” (підсковзується і ледь-ледь не падає на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
До чого б дійшов він, якби не підсковзнувся? Чи не назвав би себе, як кожен самозванец – самодержцем? А, можливо, в наші дні не задовольнився б і царственним, взагалі жодним людським іменем і вже прямо назвав би себе “надлюдиною”, “Людинобогом”: сказав би те, що у Достоєвського чорт радить сказати Іванові Карамазову: “Де стане Бог – там уже місце боже; де стану я там зараз же буде перше місце – де і все дозволено”. Адже це Хлєстаков майже і говорить, принаймі, хоче сказати, а якщо не вміг, то лише тому, що слів таких іще немає: “Я сам себе знаю, сам…я, я, я”… Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до самообоження, яке у хворій голові Поприщина дає божевільний, але все іще відносно скромний висновок: “Я король іспанський Фердинанд VІІІ”, а у метафізичній голові Ніцше і нігіліста Кирилова, героя “Бісів”, – уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: “Якщо немає Бога, то я – Бог!”.
Недаремно бідні чиновники повітового містечка пригнічені ніби “надлюдською” величию Хлєстакова. “Генерал” це ж для них означає – майже “надлюдина”. “Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий стосовно чину?” – “Я гадаю, заледве не генерал”. – “А я так гадаю, що генерал-то йому в підметки не годиться! А коли генерал, то чиновник хіба що сам генералісимус!.. Оце, Петре Івановичу, людина – а! – робить висновок Бобчинський. – Ось вона, що значить людина!” А знищений Артемій Пилипович Земляніка тільки лепече, треблячи та бліднуючи: “Страшено просто. А чому і сам не знаєш.”. І справді, по сцені проноситься ніби подих якогось надприродного жаху.
Глядачи сміються і не розуміють страшного в смішному, не відчувають, що вони, можливо, обдурені ще більш, ніж дурні чиновники. Ніхто не бачить, як росте за Хлєстаковим велетенський привід, той, кому власні пристрасті наші вічно служать, якого вони підтримують, як ревізора, що підсковзнувся, – чиновники, як великого Сатану – дрібні чорти. Здається, і дотепер ніхто не побачив, не впізнав його, хоча він уже являється “у своєму власному вигляді”, без машкари або у найпрозорішій із масок, і безсоромно сміється людям в очі і кричить: ” Це я, я сам! Я – скрізь, скрізь!”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)