Бунт Родіона Раскольникова за романом Федора Достоєвського “Злочин і кара”
Вперше роман “Злочин і кара” побачив світ 1886 року. Це роман про сучасну Росію, яка пережила епоху найглибших соціальних зрушень та моральних струсів, епоху “розладу”, роман про сучасного героя, який ввібрав у себе усі страждання, болі та рани часу.
“Ввечері жаркого липневого дня, незадовго до заходу сонця, виходить колишній студент Родіон Раскольников”. Так починався роман Достоєвського. Із цього моменту без відпочинку, у палкій ненависті, маренні – метушиться вулицями Петербурга, зупиняється на мостах, над темними холодними
З перших сторінок роману ми дізнаємося про те, що Раскольников спокусився на якесь діло, яке є новим кроком, новим власним словом, місяць тому в нього народилася мрія, до здійснення якої він близький зараз.
А місяць тому, майже вмираючи від голоду, він змушений був закласти у старої лихварки перстень – подарунок сестри. Велику ненависть та відразу відчуває він до вередливої та нікчемної старої, яка висмоктує кров з бідних, отримує багатство за рахунок чужого горя, злиднів та пороку. “Дивна думка прокидалася у його голові, як з яйця курча”.
Півроку тому Раскольников написав статтю “Про злочин”, де виклав свою теорію психологічного стану злочинців упродовж усього злочину. Він доводив, що цей стан більш схожий на хворобу – потьмарення розуму, розлад волі, випадковість та нелогічність вчинків.
Ми майже нічого не знаємо про той довготривалий процес, про ту велику працю думки, в результаті якої розвинулася у свідомості Раскольникова його ідея, лише після вбивства розкривається ідея Раскольникова – у всій величі й у всій жахливості.
У жахливому брудному трактирі, де п’яний шум, крик та регіт заповнюють повітря, слухає Раскольников жартівливу та трагічну розповідь Мармеладова про сімнадцятилітню дочку Соню, її подвиг, її жертву, про врятування нею родини. Але людина до всього звикає. Так і Мармеладов.
Негідна та людина, яка до всього звикає, все сприймає, всьому кориться. Ні, не негідник лише той, хто бунтує, руйнує, переступає. Ніяких перепон немає для незвичайної,”неслухняної” людини.
“Ще один удар, ступінь до бунту – лист матері про Дунечку, сестру, яка “виходить на Голгофу”, Дунечку, яка моральну свободу не віддасть за комфорт, заради власної вигоди.
Де ж вихід? Хіба можливо обійтися без жертв, чи потрібні вони? Лист матері. Тепер одними роздумами не допоможеш, треба щось зробити зараз і швидко. Треба на щось рішитися, хоч на що-небудь… “Або відмовитися від життя зовсім! – крикнув він раптом у запалі, – слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз і назавжди, і задушити у собі все, відмовившись від усілякого права діяти, жити і любити!” Але Раскольников хоче “діяти, жити і любити”.
Зустріч Раскольникова з п’яною збезчещеною дівчинкою на Кінногвардейському бульварі теж виявилася доленосною. Вона теж жертва стихійних законів, жорстокої та непереборної необхідності, заспокій ливо виправданої тими, хто змирився: “Кажуть, що так і потрібно. Такий відсоток, кажуть, повинен помирати кожного року… кудись… до чорта, так повинно бути, щоб інших освіжати і їм не заважати”. І Сонечка, і Дунечка вже попали у цей “відсоток”.
Вбивство старої потрібно Раскольникову для перевірки своєї здатності на злочин, а не для перевірки ідеї, яка як він міркував, незаперечна. Вирішивши вже видати себе, він каже сестрі: “Ніколи, ніколи я не був сильніше впевнений, ніж тепер!” І нарешті на каторзі, на свободі, піддає свою “ідею” нещадному моральному аналізу, він не в силі від неї відмовитися: ідея незаперечна, совість його спокійна. Свідомих, логічних заперечень своєї ідеї Раскольников не побачив до кінця. Він єднає об’єктивні особливості сучасного світу, впевнений у неможли вості щось змінити: “Нескінченність людського страждання та розділеність світу на пригнічених та на тих, хто пригнічує, володарів та підлеглих, або, по Раскольникову на “пророків” та “тварей тремтячих”.
Визнання своєї провини – це для Раскольникова визнання власної неспроможності та мізерності. Але ідея непорушна. Проте Достоєвський вважає, що перемагає людяний Раскольников, а ідея жорстокості терпить поразку.
Не зважаючи на тяжку темряву, зображену Достоєвським у романі “Злочин та кара” картину людського буття, ми бачимо просвіт у темряві, ми віримо у моральну силу, мужність і рішучість героя Достоєвського знайти шлях та засоби істинного служіння людям – адже він залишився людиною і громадянином.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)