Автор і його герої. Твір по роману “Розгром”
Події у романі ставляться до періоду Громадянської війни на Далекому Сході, у якій брав активну участь сам Фадєєв. Однак на перший план автор висуває не історичні проблеми, а соціально-психологічні дослідження. Війна, бій, партизанське життя – все це лише тло для зображення внутрішнього світу героїв, їхньої психології, взаємин із суспільством, внутрішніх конфліктів. Проблеми “Розгрому” перегукуються із сучасними проблемами гуманізму, відношенням до людини, взаємодіями людини й людства. Сюжет роману дуже нескладний внаслідок його
За короткий проміжок часу від початку розгрому до останнього прориву загону крізь кільце білих вимальовуються характери героїв, а також відношення автора до таких типів людей. Центральне місце у романі займає кілька фігур: Левінсон, командир загону, виразно позитивний герой, найбільш доконаний із всіх людей, що діють у романі. Метелиця, якому присвячена ціла глава, де повністю розкривається його характер. Морозко, відповідно до симпатії автора, що належить разом з Метелицею до позитивного табору Левінсона, і Мечик, зовсім інший тип людини, що не має нічого загального з першими. Всі
Метелиця висунувся в число основних героїв тільки в середині роману. Фадєєв пояснив це тим, що вже в процесі роботи над книгою побачив необхідність окремо розкрити характер Метелиці, а тому що перебудовувати роман було пізно, те епізод з Метелицею виділився, порушивши гармонійність оповідання. Авторське відношення до Метелиці не викликає сумнівів: розвідник явно симпатичний Фадєєву. По-перше, зовнішній вигляд: це гнучкий, стрункий богатир, у якому “била… невичерпним ключем… незвичайна фізична цінність, тваринна, життєва сила”. Такими чудесними якостями рідко наділяють негативного героя. По-друге, спосіб життя: “Метелиця живе так, як йому хочеться, не обмежуючи себе ні в чому. Це смілива, гаряча, щира людина”. Третє: позитивну індивідуальність Метелиці доводять його вчинки: розвідка, у яку міг піти тільки така безстрашна людина, як Метелиця, гідне поводження в плівку, смерть заради порятунку інших. Кожний його крок сміливий і рішучий.
Наприклад, перебуваючи в полоні, зрозумівши, що йому не втекти, Метелиця спокійно думає про смерті, його мучить тільки одна думка: як гідно прийняти її, продемонструвавши ворогам своє презирство до них. Уже перебуваючи на площадці, де його повинні були пізнати, Метелиця тримається незалежно й гордо, а гине, кинувшись на порятунок маленького хлопчика підпаска, що не захотів видати розвідника білим. Автор любить цього героя й, видимо, тому ніколи не пише про нього глумливо або співчутливо, як про деяких інші, наприклад Морозко.
Морозна не має достоїнств, властивій Метелиці, зате він теж зовсім природний у своїх учинках, гірші якості його характеру на очах: розхитаність, близька до хуліганства, і непередбачливість. У цілому Морозко – гарна людина. Йому властиве чудесна якість, якого так не вистачає багатьом, – любов до людей. Перший раз він довів це, рятуючи Мечика, ризикуючи власним життям, а згодом майже кожний його вчинок свідчив про це. Яскравим прикладом є його поводження на “суді”. Невміло, із працею, але щиро він говорить: “Так хіба б я… зробив таке… ну, дині ці самі… коли б подумав… так хіба ж я, братики! Так я кров віддам по жилці за кожного, а то щоб ганьба або як!” За цим недорікуватим безпомічним мовленням стоїть така відданість товаришам, у яку важко не повірити. Саме за це, за любов до народу, за відданість справі, за доброту, адже Морозко не мстив Мечику за загублену дружину, за гуманний початок, воно виражається навіть у любові Морозка до Ведмедика, своєму коневі, – за ці кращі людські якості автор любить Морозку й змушує читача симпатизувати йому, незважаючи на багато хто його недоліки, з гіркотою він пише про героїчну смерть Морозка й майже на цьому закінчує роман.
Зосередженням кращих якостей Людини є Левінсон. У його особі Фадєєв зобразила кращий тип вождя мас, наділеного розумом, рішучістю й організаторськими здатностями. Незважаючи на зовнішній вигляд – Левінсон був схожий на гнома своїм маленьким ростом і рудою борідкою, – командир викликає повагу не тільки у своїх підлеглих, але й в автора, і в читача. Фадєєв ніколи не пише про нього глумливо або презирливо, як про Мечика, наприклад. Думки, почуття, учинки Левінсона такі, якими, видимо, хотів би побачити їхній Фадєєв у найбільш гідної людини, тобто кращими, з авторської точки зору, рисами Фадєєв наділив свого кращого героя. У Левінсона залучає насамперед те, що в нього відсутній внутрішній егоїзм. Всі думки й учинки його виражають інтереси загону, його особисті переживання заглушені постійною турботою про інші. Практично він уже приніс себе в жертву людям. Однак немає людини без недоліків. Одним з них у Левінсона є негативна сторона його жертви. Для кожної людини своєрідний егоїзм у тім або іншому ступені, а повна відсутність його неприродно. Крім того, у кожній людині повинна бути душа, те, що рухає нею і залучає до нього людей, а Левінсон придушив у собі рух душі, перетворивши свою справу, що повинен любити, в обов’язок.
Правда, йому допомагає ретельність, обов’язковість і відданість вищим цілям. Фадєєв бачить недоліки Левінсона й уважає, що йому не вистачає чудесних якостей Метелиці – життєвої сили, сміливості, любові до життя, – інакше Левінсон був би ідеальною людиною. І все-таки він прекрасний командир: він рішуче приймає рішення, так що багато хто не бачать його коливань, він цінує позитивні риси своїх підлеглих, зокрема Морозкову хвацькість, розум і ретельність Бакланова, сміливість Метелиці, він бере на себе всю відповідальність за збереження загону, тому й користується загальною повагою. Цінність його як командира підтверджується в главі “Трясовина”. Проблема взаємин вождя й мас вирішується на користь Левінсона, він зберігає авторитет, повагу до себе й загін як “бойову одиницю”. Причина цьому те, що люди для нього “ближче всього іншого, ближче навіть самого себе, тому що він чимсь зобов’язаний перед ними”. Цей обов’язок і становить зміст його життя. Позицію Левінсона розділяє автор, видимо, тому й читачем він сприймається як учитель, старший, командир, а всього його рішення, навіть у випадку із загибеллю Фролова, здаються єдино правильними, хоча вони прийняті після тривалої внутрішньої боротьби, Левінсону, Метелиці, Морозку й деяким іншим партизанам протипоставлений Мечик. Саме він піддається співчутливому, а частіше презирливому відношенню автора. Відношення людини й суспільства – одна з найважливіших проблем. Кожна людина живе В суспільстві, зобов’язаний приносити йому користь.
Левінсон, Морозка, Метелиця Зробили це ціною власного життя, що ж стосується Мечика, те він тільки мріє про добрий стосунок до себе людей, але адже для цього необхідно щось зробити, а Мечик не зробив нічого. Його мрія про прекрасну любов, про романтичний подвиг не втілюються в реальність. Вустами Морозка Фадєєв відразу презирливо називає його: “жовторотий”, а запитуючи Варю, у кого та закохана, нагороджує таким епітетом: “В цього, маминого, чи що?” Мечик заслуговує таке відношення. Це егоїст, що оцінює сам себе високо, але не підтверджувальний цього вчинками. У самі рішучі моменти він надходив підло, хоча сам часто не усвідомлював цього. Його егоїстична, нездатна бути відданої натура початку розкриватися вже тоді, коли він дозволив наступити ногою на фотографію дівчини, а потім сам порвав її. Інший приклад: розсерджений на свого коня за її слабість і непривабливий зовнішній вигляд, він не доглядає за нею, прирікаючи на швидку непридатність. Зрештою, саме Мечик – провина смерті Морозка й, можливо, багатьох інших партизанів. Страшно, що думка, що його мучить після втечі, – не про зрадництво, не про загибель друзів, а про те, що він “забруднив” свою чисту, до цього нічим не заплямовану душу: “…як міг я це зробити, – я, такий гарний і чесний і нікому не бажав зла…” Фадєєв досить об’єктивно розцінює його. Точку зору автора виражає Левінсон: “…слабшав, ледачий, безвладний”, “нікчемний пустоцвіт”. І все-таки Мечик – не втілення зла. Причина його невдач – те, що він не близький майже нікому з партизанів, він з іншого соціального шару, йому з дитинства не щеплені риси, властиві іншим героям. Швидше за все, це не провина. Більшість партизанів – російські мужики, вихідці з народу, грубі, сміливого, жорстокого, відданого народу й люблячий народ люди. Мечик же – представник “гнилої” інтелігенції. У ньому живе прагнення до прекрасного, він жалісливий, адже тільки на нього сильне враження зробила смерть Фролова й відхід Ніки, але він недосвідчений і юний, острах не сподобатися людям, серед яких йому потрібно жити, змушує його надходити неприродно для нього. Він правильно зрозумів, що чужий у загоні, його місце не тут, однак він не мав можливості піти, і його вчинки можна зрозуміти. Нехай він не потрібний суспільству, але воно все-таки повинне піклуватися про нього як про хвору або стару людину, якщо воно гуманно.
У такий спосіб роман ставить перед читачем ряд спірних питань, що стосуються міжособистісних відносин, взаємин людини й суспільства, людини з людиною. Основну думку роману Фадєєв визначив так: “У громадянській війні відбувається відбір матеріалу, все вороже змітається революцією, все нездатне до теперішньої боротьби, що випадково потрапило в табір революції відсівається, а все, що піднялося зі справжніх корінь революції, з мільйонних мас народу, загартовується, росте, розвивається в цій боротьбі. Відбувається величенна переробка людей”.
Я думаю, що “відбір людського матеріалу” відбувається завжди, а не тільки в Громадянській війні; нездатний до теперішньої боротьби не проходить природний добір, саме тому й відсівається, а той, хто несе в собі добро й здатне боротися за нього, “загартовується, росте, розвивається”. Це необхідно для розвитку суспільства в цілому, адже прагнення до добра, до досконалості природно для людини, для кожного члена суспільства, що називає себе гуманним.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)