Життя Єсеніна роман без брехні

У житті Єсеніна в першій половині 1924 року відбувалися події — одне нерадісніше іншого. Скандальна популярність персонажа «справи чотирьох поетів» повзла по площах, вулицям і самим затишним завулкам. Поетичний образ хулігана намертво сросся в поданні багатьох з перекрученою інформацією а скандалі в кафі обростив самими фантастичними деталями й став свого роду мішенню для можливих провокацій з боку людей, що жадають «помститися антисемітові», особливо на очах публіки, що насолоджується безкоштовним спектаклем.

20 січня, за день до смерті Леніна, до Єсеніна в лікарню прийшов Олексій Ганин. Друзі вирішили пройтися, по дорозі зайшли в кафі, випили, а потім… Потім хтось Ю. Эрлих давав показання в міліції: «Я сидів у клубі поетів і вечеряв. Раптом влетіли туди С. Єсенін і Ганин. Не говорячи ні слова, Єсенін і Ганин почали бити швейцара й, продовжуючи штовхати й бити присутніх, добралися до сцени, де почали бити конферансьє. міліціонер, Що Прийшов, просив усіх розійтися, але Єсенін почав бити по особі міліціонера, останній за допомогою двірника посадив його на візника й відправив у відділення. У продовження всієї дороги Єсенін кричав: «жиди продають Росію» і т. д.»

Двірник також засвідчив, що Єсенін «розірвав мені кожух і бив по особі, кричав «бей жидів» і все в цьому дусі». Із чого почався скандал — залишилося невідомим. У постанові про переказ поета суду зафіксовано, що «гр-н Єсенін, з’явившись у кафі «Доміно», почав чіплятися без приводу до відвідувачів і кричав: «бий жидів». Отож, ні з того ні із сього «злісний антисеміт» почав бійку… Сам же Єсенін відскіпався коротким зауваженням: «Я вийшов із санаторію, зустрівся із приятелями, затримався й спізнився в санаторій», вирішив піти в кафі, небагато випив і з тих пор нічого не пам’ятаю, що я робив і був». Знав, що пояснювати що-небудь безглуздо. Ні «побитий» конферансьє, ні «присутні» ніяких показань не дали. Не зняли тоді показань і з Олексія Ганина. Ясно, що скандал відбувся особисто з Ю. Эрлихом, і все на тім же грунті. Причому ініціатором скандалу був явно не Єсенін. У цьому переконують протоколи наступних кримінальних справ. Але от уже 9 лютого, уже після виходу із санаторію, Єсенін сидів в «Стійлі Пегаса». Цього разу в ролі Ю. Эрлиха виявився Семен Абрамович Майзель. У міліції на допиті Єсенін повідомив, що «цього числа, біля 2-х годин ночі, я встав від столика й хотів піти в іншу кімнату; у цей час до мене підійшов якийсь невідомий мені громадянин і сказав мені, що я відомий скандаліст Єсенін, і запитав мене: проти чи я чи жидів ні? — на що я вилаявся, пославши його по матінці, назвавши його провокатором. «У цей час підійшли міліціонери й забрали мене в 46 відділення міліції.» Сам же Майзель показав, що, зайшовши в кафі, «почув, як гр. Єсенін у нетверезому виді говорив наступне: «у справі моєму жидів мені плювати й нікого я не боюся». На моє заперечення, що на нього ніхто плювати не хоче, гр-н Єсенін накинувся на мене, але був утриманий публікою, наносячи при цьому ряд образ нецензурними словами… » Ще один отут як отут оказавшийся свідок, гр-н. з м. Одеси М. А. Кримський додав, що «гр-н Єсенін, придя у відділення міліції, одного з міліціонерів назвав «хабарником і мерзотником» і лаявся майданною лайкою.. » А буфетниця Е. О. Гартман, уже не в перший раз осуществлявшая свою «шляхетну місію», заявила, що Єсенін «робив дебош, лаявся непристойними словами за адресою гр. Майзель».

Проходить місяць, і Єсенін попадає в чергову історію, але вже із братами М. і В. Нейманами. Через багато років Катерина Єсеніна розповіла, що прибулі в міліцію брати Неймани пред’явили посвідчення співробітників ГПУ, після чого їх відразу відпустили. Запитується, не із чи цієї установи минулого й таких відвідувачів «Доміно» і «Стійла Пегаса», як Ю. Эрлих і С. Майзель? Яку мету переслідували ці люди, навмисно граючи на хворій струні поета? Навіщо витончено виводили його із себе? Не для чи того, щоб домогтися суду й вироку по відомій статті — чого не вдалося домогтися Сосновскому?

У березні відбувалася теперішня трагедія, фінал якої розігрався 3О-го числа, через три дні після чергової втечі Єсеніна на Кавказ.

Тридцятого березня 1925 року в камері смертників лубянской в’язниці загриміли двері.

— Хто отут Ганин? Виходи!

Двоє катів у шкіряних куртках і штанах, що стали професійною формою ЧК, а потім ГПУ, виштовхнули в бетонний коридор світловолосої худої людини років тридцяти, провели його до виходу в тюремний двір, повернули за вигин цегельної стіни. Один із чекістів на ходу розстебнув дерев’яну кобуру маузера. Так загинув на світанку весняного дня вологодський селянин, поет, друг Сергія Єсеніна, Олексій Ганин…

«Справа «Ордена російських фашистів» почато 13 листопада 1924 року. Ордер на арешт 1 листопада 1924 року підписаний Генріхом Ягодою. В анкеті для арештованих зазначено, що Ганин заарештовувався двічі. Уперше Губчека в Москві «через непорозуміння прийнятий за контрреволюціонера». Другий раз 21 листопада 1923 року «арештований за обвинуваченням в антисемітській агітації… Звільнений під підписку про невиїзд». Мова йде про дотепер скандальне «справі» Єсеніна, Кличкова, Орешина й Ганина, справі, що переслідувала їхнє все життя. Із протоколу допиту від 15 листопада 1924 року. Допитували Славатинский і Агранов. «Читав витримки з тез, які виявлені в мене при арешті («Мир і вільна праця — народам»). Ці тези я підготовляв для свого роману».

Тези «Мир і вільна праця — народам», що пролежали в тьмі чекістських архівів майже 70 років, — документ російського народного опору чекистско — комуністичній банді плід народного низового опору, і написаний він з таким виходом у прийдешнє, що думки й страсті, викладені в ньому, здаються виплеснутими сьогодні, у наш неясний час. ЧК заарештувало тринадцять чоловік, не партійних, не есерів, не широко відомих письменників, а нікому невідомих маленьких людей епохи, учорашніх селян, що починають поетів, дрібних службовців, об’єднаних однією ідеєю — боротьбою з інтернаціональним-комуністичним режимом в ім’я порятунку національної Росії. Як у наші демократичні часи, так і в ту тоталітарну епоху такий світогляд називався «фашистським». Група Ганина одержала назву «Орден російських фашистів», Ганин був оголошений главою ордена, і після подібних ярликів доля підсудних була вирішена. «Главу ордена» з п’ятьма товаришами розстріляли 30 березня 1925 року. Інші семеро пішли на Соловки, звідки повернулися лише двоє.

Уривки з роботи Олексія Ганина «Мир і вільна праця — народам»:

«За всіма словами про комунізм, про волю, про рівність і братерство народів таїться смерть і руйнування, руйнування й смерть. Досить згадати ті події, від яких усе ще не висохнула кров багатостраждального російського народу, коли за наказом цих сектантів-комісарів шалені, збройні від голови до ніг, що надихають єврейськими вилупками банди латишів, нещадно тероризуючи беззахисне сільське населення, усіх, хто здоровий, гнали на братовбивчу бойню, коли при найменшому натяку на відмову всякий убивався на місці, а в осиротілої сім’ї відбиралося позитивно все, що попадалося на око, починаючи з останньої корови, кінчаючи останнім пудом жита й десятком яєць, коли за відмову від погромничества маєтків і міст випалювалися цілі села, вирізалися цілі сім’ї.

Досить знов-таки згадати розгром міст, промислових підприємств, зразкових господарств і садиб, нескінченно й щодня відбувалися реквізиції, незліченні податки, коли обкладалося так обкладається й дотепер всі, крім сонячного світла й повітря, щоб зрозуміти, що це тільки безвідповідальний грабіж і підбурювання народу на самогубство. Нарешті, реквізиції церковних православних цінностей, що вироблялися під прийменником порятунки голодуючих. Але де цей порятунок? Хіба не вимерли цілі села, хіба не спорожніли цілі волості й повіти Поволжя? Хто не пам’ятає того жаху й розпачу, коли люди голодуючих районів, усякими чекістськими бандами й заградилками доведені до крайності, у нашому двадцятому столітті в християнській країні дійшли до людожерства, до пожирання власних дітей, до пожирання трупів своїх сусідів і ближніх.
Усяка суспільна й індивідуальна ініціатива роздавлена. Найменший прояв її розглядається як антидержавна крамола й найжорстокіший образ карає, як злочин. Усюди дикий, нічим не виправдана сваволя й дике знущання над життям і працею народу, над його духовно-історичними святинями. От він, комуністичний рай, недарма вся Росія у всіх її шарах, як би прокидаючись від тяжкого сну, згадує минулий час як золотий, що безповоротно пішов століття. Тому що всюди голод, розруха й дикий розгул, знущання над життям народу, над його духовно-історичними святинями…»


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Загрузка...
Зараз ви читаєте: Життя Єсеніна роман без брехні