“Золотий століття” давньогрецької літератури (на прикладі творчості Эсхила й Софокла)
Сюжети античної літератури часто співзвучні, іноді вони перетинаються, зображуючи ті самі події. Але така співзвучність виправдана. Навіть сучасним художниками треба дечому повчитися в їхнього давнього попередників: в античному театрі, як відомо, цінувався не стільки сюжет, скільки глибина моральної й філософської проблематики, розкрита за допомогою відомого, часто так званого “мандрівного сюжету”. І справді, античні сюжети мандрують не тільки в межах літератури того часу, а й у сучасній літературі, їх використовували автори всіх часів.
Софокл за своє життя створив біля ста двадцяти добутків. І тільки сім з них збереглися й доступні сучасному читачеві. Один з найвідоміших і найглибших за змістом добутків античного драматурга – “Антигонів”. Сюжет цієї трагедії взятий із троянського епосу: це доля Антигони, що, всупереч забороні, намагається поховати свого брата, керуючись неписаними правилами поведінки людини, які вище будь-яких “наказів”. Але не тільки
Образ Прометея є одним з вічних образів світової літератури. Цей міфічний герой приніс людям вогонь, що украв у богів. За це він був жорстоко покараний. Сюжет про Прометее зобразив Эсхил у добутку “Прометей закований”.
Здавалося б, читач сприйме цей добуток як ще один переспів міфу, як казку: Але й тут порушені проблеми, які не залишають нас байдужими, ми не можемо просто сприйняти цей добуток як сукупність подій і персонажів: ми пропускаємо його через себе, відчуваючи, як хвилею піднімаються в нашій свідомості питання без відповіді. Чи актуальний сьогодні альтруїзм? Учинок Прометея – подвиг або божевілля? Чи варто жертвувати собою заради щастя інших? Любов до людей виміряється гарними словами або реальними вчинками? Всі ці питання ставить нам автор, закладаючи їх у підтекст свого добутку. Дуже корисно, ставити собі такі питання саме сьогодні, коли люди усе більше схильні до індивідуалізму, коли людей “з душею Прометея” уважають диваками:
Думка про те, що мистецтво не тільки дає естетичне задоволення, а й очищає, учить, виховує, виникла саме в античні часи. Катарсисом називали перехід людини на нову стадію духовного розвитку. Звичайно, змінилися люди, і нам не властивий такий фаталізм згадаємо ” Эдип-Цар” Софокла, ми по-іншому, мислимо й, можливо, навіть по-іншому відчуваємо. Але античні трагедії ставлять нам питання, що не підвладно часу і які відповіді ми повинні сформулювати для себе