Значення творчості Д. Павличка у розвитку української лірики
“Поезія – це мова молодих”, – писав колись Дмитро Павличко. І такий погляд на поезію як на поклик саме молодої душі він знову і знову підтверджує своєю творчістю. Його поетичне слово завжди радує читача, відкриває перед ним таємничо-простий світ людських взаємовідносин, почуттів, взагалі життя. Павличкові вдається відбудувати свій власний світ, де завжди є місце для щастя, радощів, любові й трохи смутку. Він відчуває себе у ньому як чарівник, здатний змінити щось за власним бажанням. Він одночасно і герой, і споглядач, який виносить
Я не можу не відчувати, як щось зворушено бринить у серці, коли я читаю поезії Павличка про кохання. Це і радість від споглядання за щастям закоханих, і сум від того, що вони повинні навіки розійтись. А ліричний герой тим часом шаленіє від почуттів, мріє про нові й нові зустрічі з коханою, хоче бачити її незвичайне волосся, задивлятися в її очі:
Твоя душа звіздаста і смаглява,
Як ніч, що світер віхоли зняла.
Твоє волосся пахне, як отава
З-під скатерті
Мені здається, що кохання – це найкраще, що може статися з людиною. Навіть якщо воно нещасливе або якщо кохана не гідна твоїх почуттів. Ти відчув, як може калатати серце, як можуть палати вуха, як можуть дрижати руки, коли на обрії з’являється кохана людина. Тоді ти знаєш, що коли людина закохана, вона бачить в іншій лише гарні риси. Закоханий вважає, що він завжди буде поряд, до самої смерті:
Я житиму доти,
Допоки горіти буде
Долоні твоєї дотик.
Кохання і любов – слова-синоніми. І лише спеціалістам помітна різниця. Кохання – це почуття до близької тобі людини, яке підносить тебе над усім світом, дає відчуття незвичайності, навіть чарівності. Любов – це духовний зв’язок з тими, хто є для тебе дуже дорогим, задля кого чи чого ти здатен навіть пожертвувати своїм життям. Любов може бути до матері, до отчого дому, до Батьківщини взагалі. І навіть до рідної мови. Я розумію думки і почування поета, глибоко ображеного зухвалістю тих псевдопатріотів, які заради кар’єри здатні відректися від мови, залишеної нам у спадок славетними предками. Тому всім серцем підтримую ці слова:
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.
Неможливо, на мій погляд, ніякими словами передати святу любов до матері, до рідної оселі. Неможливо, та і не треба, адже кожен з нас через усе своє життя несе образ матері у своєму серці, знаючи, що тільки ця людина здатна безкорисливо дарувати свою любов нам, мріючи лише про те, щоб ми були щасливими. Вирушаючи у невідомий край під назвою життя, ми беремо щось собі на згадку. Ліричний герой Павличка бере з собою вишиту сорочку:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Поетичне слово Дмитра Павличка – виразне і самобутнє, відшліфоване і точне, багате на звуки і барви житгя. Він – вправний майстер, що маніпулює думками і почуттями читачів, бо те, що відчуває, вкладає в думки і почуття своїх героїв. Мене вражає різноманіття характерів, барв, сила-силенна почуттів, показаних у поезіях Дмитра Павличка. Це поет з вічно молодою душею, яка здатна завжди дивувати всіх своєю невичерпністю та непередбаченістю.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)