Жанрова своєрідність роману Герой нашого часу Лєрмонтова М. Ю
И дивно полюбив я імлу протиріч И жадібно став шукати зчеплень фатальних. В. Я. Брюсов По жанрі “Герой нашого часу” – роман, у якому розкриваються соціальні, психологічні й філософські проблеми російського суспільства 30 – 40-х років XІX століття. Тема добутку – зображення суспільної ситуації в період миколаївської реакції, що наступила після розгрому декабристів. Ця епоха характеризувалася відсутністю значимих суспільних ідей, здатних об’єднати передових людей Росії Суспільні ідеали декабристів повинні були бути переосмислені
Соціальна ідея роману виражена в назві – “Герой нашого часу”.
Тому Печорина часто називають “антигероєм”. Головний герой роману викликає здивування, навіть осуд у читача. Але чому? Чим він гірше навколишніх його другорядних персонажів? Представники “водяного суспільства” (Грушницкий, драгунський капітан і їхні товариші) теж промотують життя: веселяться в ресторанах, фліртують із дамами, зводять дрібну рахівницю між собою.
Дрібні, тому що на серйозні конфлікти й принципове протистояння не здатні Тобто між Печориним і людьми його кола зовні немає особливих розходжень, але по суті головний герой, звичайно, на голову вище всіх навколишніх: він важко переживає свої вчинки, які приносять навколишньої одні неприємності, а іноді навіть лиха (смерть Бели, Грушницкого). Отже, Лєрмонтов описав у романі “суспільну хворобу” свого покоління, тобто виразив серйозний суспільний зміст. “Герой нашого часу” – психологічний роман, тому що головна увага автор приділяє зображенню внутрішнього життя Печорина. Для цього Лєрмонтов використовує різні художні прийоми. У повісті “Максим Максимович” перебуває психологічний портрет головного героя.
Психологічний портрет – це зображення душі, характеру людини через певні деталі його зовнішнього вигляду. Офіцер-Мандрівник у Печорине відзначає сполучення контрастних рис У нього були світлі волосся, але темні вії й вуси – ознака породи, на думку офіцера-оповідача. У Печорина була міцна, струнка фігура (широкі плечі, тонка талія), але, коли він сидів у воріт, очікуючи Максима Максимовича, він зігнувся так, начебто в його спині не було ні однієї кісточки.
На вигляд йому було років тридцять, а в посмішці протягало щось дитяче. Коли він ходив, не розмахував руками – ознака потайливої вдачі. Його очі не сміялися, коли він сміявся, – ознака постійної сумуй Лєрмонтов часто використовує психологічний пейзаж, тобто такий прийом, коли щиросердечний стан героя зображується через його сприйняття навколишнього світу. Приклади психологічних пейзажів можна побачити в кожній з п’яти повістей роману, але найбільш яскравим є пейзаж в “Князівні Мері”, коли Печорин їде на дуель із Грушницким і вертається назад. Печорин записує в щоденнику, що ранок перед дуеллю запам’яталося йому як саме прекрасне в житті: легкий вітерець, ласкаве раннє сонце, свіже повітря, блискучі росинки на кожному листку – усе створювало чудову картину літньої природи, що прокидається.
Через два-третя година Печорин верталася в місто по тій же дорозі, але сонце світило для нього тускло, промені його не гріли. Чому ж той самий пейзаж сприймається героєм по-різному? Тому що, коли Печорин їде на дуель, він цілком допускає, що може бути вбитий і що цей ранок – останнє в його житті.
Звідси так чудово виглядає для нього навколишня природа Печорин убиває на дуелі Грушницкого, і його важкі переживання із цього приводу виражені через безрадісне, похмуре сприйняття того ж самого літнього ранку. Щиросердечні рухи героя автор передає через внутрішні монологи із щоденника Печорина. Звичайно, щоденник, строго говорячи, і є один великий внутрішній монолог, але Печорин описує пам’ятні для себе й цікаві для читача випадки зі свого життя. Іншими словами, у трьох останніх повістях можна відокремити дія, діалоги, характеристики, пейзажі від властиво внутрішніх монологів автора щоденника. Трагічний внутрішній монолог включений в опис вечора перед дуеллю Допускаючи, що завтра він може бути вбитий, Печорин задається питанням: “Навіщо я жив?
Для якої мети народився?.. А, вірно, вона була більша, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних…
” (“Князівна Мері”). Цей внутрішній монолог доводить, що Печорин страждає від своєї непотрібності, що він нещасливий. В “Фаталісті”, підбиваючи підсумок своєї небезпечної пригоди, герой міркує: “Після всього цього як би, здається, не зробитися фаталістом?
Але хто знає напевно, чи переконаний він у чому чи ні?.. Я люблю сумніватися у всім… “. Тут Печорин затверджує, що йому, на відміну від Вулича й Максима Максимовича, потрібна воля волі, воля діяльності й він готовий сам відповідати за свої вчинки, а не посилатися на долю. Три повісті з п’яти (“Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”) являють собою щоденник Печорина, тобто ще один спосіб розкриття “історії душі” героя У передмові до “Журналу Печорина” автор звертає увагу читачів на те, що щоденник писався тільки для самого героя, що не припускав читати його друзям, як Ж.-Ж. Руссо ніколи надійшов зі своєю “Сповіддю”.
Це підказка автора: міркуванням Печорина із щоденника цілком можна довіряти, вони не прикрашають, але й не очорняють героя, тобто є цілком чесними свідченнями думок і почуттів Печорина. Для розкриття характеру головного героя Лєрмонтов використовує незвичайну композицію роману. Повести розташовані з порушенням хронологічної послідовності. Автор вишиковує повести, дотримуючи поступовості в розкритті характеру героя свого часу.
У повісті “Бела” про Печорине розповідає Максим Максимович, людина уважний і добросердий, але по своєму розвитку й вихованню дуже далекий від Печорина. Штабс-капітан не може пояснити характер головного героя, однак може відзначити суперечливість його натури й одночасно свою приязнь до цієї дивної людини. В “Максимі Максимовичі” Печорина спостерігає офіцер-мандрівник, що належить до того ж поколінню й до того ж суспільному колу, що й герой. Цей офіцер зауважує (у психологічному портреті) суперечливість характеру Печорина й розуміє, хоча не виправдує поводження героя у відношенні Максима Максимовича У журналі Печорин говорить сам про себе цілком відверто, і читач довідається, що герой глибоко нещасний, що його згубні для навколишні вчинки не доставляють йому ніякої радості, що він мріє про інше життя, змістовн і діяльної, але не знаходить неї.
Тільки в “Фаталісті” він робить учинок, якому можна оцінити як діяльне добро: обеззброює п’яного козака, запобігаючи жертви, які могли б бути, якби урядник наказав брати хату штурмом. Філософський зміст роману стосується моральних питань людського існування: що таке людина, що він сам, крім долі й Бога, може, якими повинні бути його взаємини з навколишніми, у чому мета й щастя його життя? Ці моральні питання переплітаються із соціальними: як соціально-політичні обставини впливають на характер людини, чи може він сформуватися всупереч обставинам? Лєрмонтов розкриває складну життєву позицію героя свого (і не тільки свого) часу, що на початку роману представлений людиною безпринципним, жорстоким, навіть не егоїстом, а егоцентристом; а наприкінці роману, у повісті “Фаталіст”, після арешту п’яного козака, після міркувань про сенс життя, про долю розкривається як людина глибокий, складний, як трагічний герой у високому змісті слова. Печорину не дають спокою його розум і творчі здатності.
У щоденнику він зізнається: “… той, у чиїй голові народилося більше ідей, той більше інших діє” (“Князівна Мері”), Однак ніякої серйозної справи в героя в житті ні, тому він сам передбачає свій сумний фінал: “… геній, прикутий до чиновницького стола, повинен умерти або збожеволіти, точно так само, як людина з могутньою статурою, при сидячому житті й скромному поводженні, умирає від апоплексичного удару” (там же).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)