Home ⇒ 📕Шкільні твори ⇒ Жаль. Чи є йому місце в нашому житті?

Жаль. Чи є йому місце в нашому житті?

Жаль, співчуття, співпереживання, милосердя, чеснота… Невже все це з іншого життя? Невже в сучасної людини так зачерствіла душа, що, крім власного благополуччя, спокою і статку у своєму окремо взятому світі, їй нічого не потрібно? І чуже горе не тривожить її?

Напевно, такі люди є. Були вони й у минулому. Будуть і в прийдешні століття. Але не вони характеризують націю, народ і будь-яке співтовариство людей: населення мого міста, мешканців нашого будинку, моїх шкільних вчителів і товаришів. Усе-таки більшості людей властиве почуття жалю.

Тема

співчуття до тих, хто в біді, звучить у багатьох творах російської класичної літератури. На Русі жалість і жаль завжди викликали арештанти – скривджені, як вважали в народі, і покарані владою люди. Жаль не запитує, за що засуджено людину. Він уже покараний за вчинене, а тепер його потрібно пожаліти. Нещодавно я прочитала от яку історію. Російський поет XVІІІ століття В. Тредіаковський пішов дивитися страту бунтівника Омеляна Пугачова, якого вважав ворогом імперії і дії якого привселюдно засуджував. Перед тим як покласти голову на плаху, Пугачов попросив у православного народу прощення и обвів поглядом юрбу. І

раптом зустрівся очима з Тредіаковським, якого впізнав. Наближений до імператриці поет повинен був би тріумфувати, що бунтарю і баламуту зараз відітнуть голову. Так, напевно, вважав Пугачов. Але в очах Тредіаковського не було торжества. Засуджений прочитав у них біль, жалість і жаль. Сам поет, поспішаючи до лобного місця, не очікував від себе таких почуттів. Автор закінчує оповідь так: “З цього жалю вийшла вся російська література”.

О. С. Пушкін “милость к падшим призывал” і співчував в’язню, що сидить “за решеткой, в темнице сырой”. Жалем до декабристів, засланих у Сибір, перейнята поема М. Некрасова “Російські жінки”. А написана вона була майже через піввіку після грудневих подій. Весь роман Л. М. Толстого “Воскресіння” – це роман про жаль, про усвідомлення провини і прагнення спокутувати її. У романі “Війна і мир” письменник описує, як фельдмаршал М. Кутузов об’їжджає стрій російських солдатів, що одержали перемогу над французами і змусили ворога тікати. Кутузов дякує воїнам за героїзм і хоробрість. Але, вітаючи переможців, не забуває сказати, що розбитого, замерзлого француза, що тікає, тепер можна по-людськи і пожаліти. Подібних прикладів і в літературі, і в житті чимало. Християнська релігія (як і інші релігії) заснована на милосерді. Відома усьому світу мати Тереза за свою безкорисливу і самовіддану роботу – допомогу хворим, бездомним і нужденним – нагороджена Нобелівською премією світу. Хоча не заради нагород, думаю, усе життя трудилася ця легендарна жінка.

Жаль народжується, коли ти пожалів пташеня, що випало з гнізда, і приніс його додому. Коли ти плачеш, читаючи, як Тьома шукав свою Жучку. Коли ти готовий віддати свою котлету чужому голодному псу. Коли пожалієш утомлену після роботи маму і зробиш за неї домашні справи. І нехай ти неспроможний допомогти жертвам землетрусів і повеней, заручникам “Норд-Осту” і загиблим в хмарочосах Манхеттена, але почуття жалю не дозволить тобі переключити канал і відвернутися від людського болю.

У нашому житті, незважаючи на його твердість, людей, що вміють співчувати, більше, ніж бездушних. Жаль – це природний стан людини, а природа людська не змінюється так швидко. Тому ми далеко ще не зомбі і не манкурти: жалю є місце в наших серцях. Сучасній людині, я вважаю, треба навчитися співчуттю. От воно поки ще рідкість у нашому житті.