Жага мандрів, порив до волі, гостре відчуття самотності – провідні настрої Лєрмонтовської поезії (за віршами “Три пальми”, “Хмари”, “Вітрило”)
М. Лєрмонтов був надзвичайно талановитою людиною. У ньому поєднувався талант поета, музиканта, художника. І в кожній із цих галузей він виявляв неабиякі здібності. Та найбільше вславився він як великий поет Росії.
Читаючи вірші М. Лєрмонтова, ми можемо дізнатися про історію його душі, зрозуміти його як поета і людину. А життя цієї людини було зовсім не безхмарним: бурхливе, сповнене глибоких почуттів і роздумів. Жив і творив поет у складну, жорстоку, суперечливу епоху, коли не всі, чи, може, далеко не всі, розуміли його і підтримували. З юних
Так жити поет не хотів і не міг. Він любив життя пристрасно й жагуче. Захоплений думкою про батьківщину, волю, він усією душею поривався до світла, щастя.
Небагато було у світі поетів, які вміли так яскраво передати найтонші пориви душі, як це зробив М. Лєрмонтов. Самотність, відчуженість, нерозуміння оточення породили у творчості поета світ романтичної мрії, жагу мандрівок, пристрасні пориви до волі. Його
Ось один із його віршів – “Три пальми”, який був створений на основі східної легенди, де поет роздумує про сутність шастя. І хоча воно полягає у жертовному служінні іншим, але, на жаль, не всі це розуміють. Три пальми, що зросли у піщаних степах, служили людям, даючи їм у пустелі прохолоду й затишок. Дуже сумували вони, коли людей не було. А коли прийшов у пустелю караван, ці благородні дерева гордо кивали людям, як своїм друзям. А як віддячили їм люди?
Та тільки-но присмерк на землю упав,
Сокири по кореню гук залунав,
І впали століть вихованці високі!
Одежу з них діти зірвали жорстокі,
Порубано потім тіла їх ставні
І палено довго на хижім вогні.
Безмірна людська жорстокість. І чи не свою нещасливу, трагічну долю напророчив у цьому вірші поет? Звичайно, розумів він, що це ганебне, лицемірне, хвалькувате оточення прагне його зламати, знищити.
Вірш “Вітрило” М. Лєрмонтов написав 1832 року. Це був важливий етап у житті поета – переїзд його до міста Петербурга та вступ у школу гвардійських прапорщиків. Тут поет гостро відчув самотність серед людей, які не мали жодних духовних інтересів та високих помислів. Знайомство з Петербургом, поїздки на море, на Фінську затоку справляли сильний вплив на настрій поета. Він пише вірш, у якому чудово сполучаються сум, тривога, безнадія із жагою бурі та боротьби. Він самотній, прагне життя активного, повнокровного, сповненого мрій, боротьби. Здається, можна було б жити тихо, спокійно, насолоджуючись життям, але ні! Це не його стихія. Для нього життя – це неспокій, боротьба, воля!
Під ним струмки ясніш лазурі,
Над ним проміння виграє,-
А він, бентежний, просить бурі,
Немов у бурях спокій є!
Перед від’їздом у друге заслання на Кавказ поет написав вражаючу поезію “Хмари”. Критики тоді назвали її “прощальною піснею лебедя”. Прощаючись із Петербургом, його чудовими площами й будинками, мостами і пам’ятниками, театрами і бібліотеками, знайомими, бабусею – єдиною рідною людиною, стоячи в одному із петербурзьких салонів, він вдивлявся у хмарне небо, по якому пливли сірі хмаринки. І самі собою пливли думки, виливаючись у сумні тужливі слова, що ятрили душу:
Хмарки небесні, одвіку мандрівні!
Синню вогнистою, ниттю перлистою
Ви, як і я, на вигнання роковані,
Линете з любої півночі млистої.
Що ж бо вас гонить?.., –
Запитував поет і відповідав:
Волі, Генія та Слави кати!
Він поет-вигнанець, бо мав сміливість висловити все, що думав про них. І вони – лицемірні, слабкі й безвольні люди, звичайно ж, не могли йому цього пробачити. Він був приречений і, мабуть, відчував це. Тому й лине ця поезія таким нестерпно журливим, сумним криком і ніби відносить на крилах хмарин від нас поета – сміливого, шляхетного, сумного, наділеного могутньою волею й безпощадним розумом, поета, який є честю і славою Росії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)