Як я розумію провідні мотиви лірики Лєрмонтова

Для мене Лєрмонтов – це перш за все, ще з малих років, “Белеет парус одинокий”. Може, тому, що рядки вірша пролунали на морському узбережжі мовби звуковим фоном до маленької білої краплини, яка миготіла на синьому обрії, загадкова й чарівна, у вранішньому тумані? А може, завдяки тому, що в перші мої шкільні роки накотилась, мов друга хвиля, катаєвська повість із такою ж назвою, пройнята таким самим неповторним волелюбним духом?

Мабуть, ці рядки я знала напам’ять завжди. А значить, знала про Лєрмонтова, що

…Он, мятежный, просит бури,

Как будто в бурях есть покой.

Це вже потім, у школі, познайомлюсь з коротким яскравим життям поета. Це потім спаде на думку, що поет і його герой дуже схожі. Докази прийдуть потім. Спо чатку – тільки знання, аксіома, вогник вічного полум’я. Його відблиски-спалахи – майже у кожному рядку:

Мне нужно действовать. Я каждый день

Бессмертным сделать бы желал как тень

Великого героя. И понять

Я не могу, что значит отдыхать.

Всегда кипит и зреет что-нибудь

В моем уме.

Від юнацького кредо – до зрілої, заповітної

мрії, до поеми “Мцирі”. З перших же рядків – описів природи мовби оживають перед тобою кавказькі пейзажі Лєрмонтова:

Я видел горные хребта,

Причудливые, как мечты,

Когда в час утренней зари

Курилися, как алтари,

Их выси в небе голубом,

И облачко за облачком,

Покинув тайный свой ночлег,

К востоку направляло бег –

Как будто белый караван

Залетных птиц из дальних стран!

Здавалося б, рай на землі – це місто вічної краси та спокою, турботи ченців та духовної висоти молитви. Здавалося б, навіщо шукати щось інше, незнане? Але звучить останньою сповіддю, спробою пояснити свою втечу:

Я знал одной лишь думы власть,

Одну – но пламенную страсть:

Она, как червь, во мне жила,

Изгрызла душу и сожгла.

Она мечты мои звала

От келий душных и молитв

В тот чудный мир тревог и битв,

Где в тучах прячутся скалы,

Где люди вольны, как орлы.

Юнак, не бачивши іншого життя, біжить не заради звичайних пошуків цікавого: “узнать, прекрасна ли земля”. Його душу бентежить інше, складніше питання:

Узнать, для воли иль тюрьмы

На этот свет родимся мы.

Вражає сміливість Мцирі, наче проявляється те, що було закладено в людину при народженні. Наодинці із страшенною грозою, на самотинні у горах, уночі, він радіє із стихій:

О, я как брат

Обняться с бурей был бы рад! Глазами тучи я следил,

Рукою молнии ловил…

Після “дружбы краткой, но живой, / Меж бурным сердцем и грозой”, після розуміння стихій і прийняття ними до свого середовища ніщо не може спинити юнака на шляху до рідної землі. Зустрівши могутнього барса, беззбройний, він доводить – і передусім, самому собі,

Что быть бы мог в краю отцов

Не из последних удальцов.

Здавалося б, немає таких перешкод, що не міг би здолати герой Лєрмонтова. Крім тієї єдиної, що закладена в ньому самому: вирослий і вихований не на батьківщині, не за її законами і традиціями, Мцирі раптом розуміє, що завжди буде чужий. І він перестає боротися, бо як же боротися із самим собою? Зникає мета життя, залишається лише незадоволеність долею і самотність.

Пам’ятаєте інші Лєрмонтовські рядки:

На севере диком стоит одиноко

На голой вершине сосна…

…Одиноко

Он стоит, задумался глубоко

И тихонько плачет он в пустыне…

…Дубовый листок оторвался от ветки родимой.

Здавалося б, глухий кут, кінець.

Але за що я поважаю героїв Лєрмонтова і особливо Мцирі? Вони не погоджуються з поразкою, вони, навіть вмираючи, продовжують чинити, хоч пасивний, опір. Втративши останню надію, Мцирі не повертається до монастиря, до єдиних людей, що цікавилися ним, турбувалися про нього.

“Так я найден и поднят был”, – ні краплини волі, власної свідомості не чути в цих словах, бо дух його, палкий, волелюбний, досі живе в милій серцю країні, де цінують мужність і відданість, де височать над бурями й грозами гори, де люди у випробуваннях вищі й міцніші за бурі й грози і ладні помірятися з ними силами.






Трагедія маленької людини у повісті гоголя шинель.
Як я розумію провідні мотиви лірики Лєрмонтова