Загибель яскравої особистості у суспільній неволі (за оповіданням «Білий кінь Шептало»)
У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Пігмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з’явилося оповідання «Білий кінь Шептало».
Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження – оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва
Головний герой оповідання – білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе.
Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого «гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи». Найтепліші спогади коня
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки». Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував «щось від самостійності, від волі»: то він рухався осторонь від інших – сірих, вороних, гнідих – коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі.
Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня «повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай».
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі
бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому так легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки – попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі себе – незвично білого, аж до щему в очах».
Гірка правда відкрилася Шепталові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі. Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала. Він починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном. Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, «довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки». Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче.
Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня «сірість» і Степан не подумав, що він «хоче виділитися, показати норов». Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує: «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким… Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім».
Білий кінь Шептало – це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає, індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання.
Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…»
(1 votes, average: 5,00 out of 5)