Короткий зміст Кінь із рожевою гривою Астафьева В. П

Події відбуваються в селі на березі Єнісею. Бабуся пообіцяла онукові, що якщо він набере в лісі туесок суниці, то вона продасть неї в місті й купить йому пряник – білого коня з рожевими гривою й хвостом. “Пряник можна сунути під сорочку, бігати й чути, як кінь лягает копитами в голий живіт. Холодіючи від жаху – втратив, – хапатися за сорочку й із щастям переконуватися – отут він, отут кінь-вогонь!” Власникові такого пряника від дітей пошана й повага. Розповідає хлопчик (оповідання ведеться від першої особи) про “левонтьевских”

дітлахи – дітях соседа-лесозаготовщика.

Коли батько привозить гроші за ліс, у будинку бенкет горою. Дружина Левонтия, тітка Васеня, “заполошная” – коли віддає борги, завжди передасть рубль, а те й два Не любить уважати гроші. Бабуся їх не поважає: несолідні вони люди.

Навіть лазні в них немає – миються в лазеньці в сусідів. Левонтий колись був моряком. Качав зибку з молодшеньким і співав пісню: Приплив по акияну З Африки матрос, Крихітку облизьяну Він у ящику привіз…

У селі у всякої сім’ї “своя”, коронна пісня, що глибше й повніше виражала почуття саме цієї й ніякої іншої рідні. “Я й понині,

як згадаю пісню “Чернець красуню полюбив”, – так і бачу Бобровский провулок і всіх бобровских, і мураши в мене по шкірі розбігаються від приголомшеності”. Хлопчик любить сусіда, любить його пісню про “облизьяну” і поплакати разом з усіма над її нещасною долею, любить попировать серед детишек.

Бабуся гнівається: “Нема чого цих пролетарьев об’їдати! ” Однак Левонтий любив випити, а випивши, “бив залишки стекол у вікнах, лаявся, гримів, плакав. На наступний ранок він осколками склив вікна, ремонтував ослона, стіл і був повний каяття “. З дітьми дядька Левонтия герой відправився по суницю. Парубійки балувалися, кидалися друг у друга розпатланими берестяними туесками.

Старший (у цьому поході) брат став лаяти молодших, дівчинку й хлопчика, за те, що вони їдять ягоди, а не збирають їх для будинку. Брати побилися, ягоди висипалися з мідного чайника, куди їх збирав старший. Придушили в бійці всі ягоди.

Тоді й старший став їсти ягоди. “Подряпаний, із шишками на голові від бійок і різних інших причин, із ципками на руках і ногах, із червоними окровенелими очами, Санька був шкідливіше й злее всіх левонтьевских хлопців”. А потім підбили й головного героя, на “слабко” взяли. Намагаючись довести, що він не жаднюга й не боягуз, хлопчик висипав свій майже повний туес на траву: “Їжте!

” “Мені дісталося всього кілька малюсіньких, гнутих ягідок із прозеленню. Шкода ягід. Смутно. Туга на серце – передчуває воно зустріну з бабусею, звіт і розрахунок.

Але я напустив на себе відчайдушність, махнув на все рукою – тепер уже однаково. Я мчався разом з левонтьевскими дітлахами під гору, до річки, і хвастався: – Я ще в бабусі калач украду! ” Хуліганство хлопчиськ жорстоке: вони піймали й розтерзали рибку “за некрасивий вид”, убили ластівку каменем. Санька забігає в темну печеру й запевняє, що бачив там нечисту силу – “печерного домовика”. Левонтьевские хлопці знущаються із хлопчика: “Ох, влетить тобі від бабусі!

” Вони підучили його набити туесок травою, а зверху укласти шар ягід. – Дитятко ти моє! – запричитала бабуся, коли я, завмираючи від страху, передав їй посудину.

– Восподь тобі пособил, восподь! Уже куплю я тобі пряник, самий величезний. І пересипати ягідки твої не стану до своїм, прямо в цьому туеске відвезу…

Санька загрожує розповісти все бабусі й героєві доводиться украсти у своєї єдиної виховательки (він сирота) кілька калачів, щоб Санька “нажрался”. Хлопчик вирішує ранком усе розповісти бабусі. Але вона рано ранком спливла в місто продавати ягоди. Герой іде із Санькой і молодшими дітьми на риболовлю, вони ловлять рибу й жарять її на багатті.

Вічно голодні діти з’їдають небагатий улов майже сирим. Хлопчик знову замислюється про свою провину: “Навіщо послухався левонтьевских? Геть як добре було жити… Може, човен перекинеться й бабуся потоне?

Немає вуж, краще нехай не перекидається. Мама потонула. Я нині сирота. Нещасна людина.

І пошкодувати мене комусь. Левонтий тільки п’яний жалує так ще дідусь – і всі, бабуся тільки кричить, ще немає-немає так піддасть – у неї не затримається. Головне, дідуся немає. На заїмці дідусь.

Він би не дав мене в образу”. Отут знову починає клювати риба – так клює добре. У самий розпал клювання до місця рибного лову направляється човен, де серед інших сидить бабуся. Хлопчик кидається навтьоки й відправляється до “двоюрідного братишке Кеше, дядька Ваниному синові, що жив тут, на верхньому краї села”. Тітка Феня нагодував хлопчика, порасспрашивала про усім, взяли за руку й відвела додому.

Вона стала розмовляти з бабусею, а хлопчик забився в комору. Тітка пішла. “У хаті не скрипіли мостини, не ходила бабуся. Утомилася.

Не ближній шлях у місто-те! Вісімнадцять верст, так з торбинкою Мені здавалося, що, якщо я буду жалувати бабусю, думати про неї добре, вона про це догадається й всі мені простить. Прийде й простить. Ну разок і клацне, так що за лихо!

За таку справу й не разок можна… ” Згадує хлопчик, у якому глибокому Горе була бабуся, коли потонула його мати. Шестеро доби не могли повести ридаючу бабу з берега. Вона все сподівалася, що ріка змилостивиться й поверне дочка живої.

Ранком заснулий у коморі хлопчик чув, як на кухні бабуся комусь розповідала: – … Культурна дамочка, у капелюшку. “Я цієї от ягідки всі куплю”. Будь ласка, милості прошу.

Ягідки-Те, говорю, сиротинка Горе мишний збирав… Виявляється, приїхав із заїмки дідусь. Бабуся сварить його, що він занадто поблажливий: “Потатчик!” Багато заходить людей і бабуся всім розповідає, що “утворил” її онук.

Це анітрошки не заважає їй виконувати домашні справи: вона носилася взад-уперед, доїла корову, виганяла її до пастуха, витрушувала постілки, робила різні свої справи. Дід утішає хлопчика, радить йому піти повиниться. Хлопчик іде просити прощення. “І осоромлювала ж мене бабуся!

І викривала ж! Тільки тепер, зрозумівши до кінця, у яку бездонну прірву ввергнуло мене крутійство й на яку “криву доріжку” воно мене ще поведе, коли я так рано узявся шаромижничать, коли за лихим людом потягнувся на розбій, я вуж заревів, не просто каючись, а злякавшись, що пропав, що ні прощенья, ні повернення немає…” Соромно хлопчикові й страшно. І раптом…

Бабуся покликала його й він побачив: “по скобленому кухонному столі, начебто по величезній землі, з ріллями, лугами й дорогами, на рожевих копитцях, скакав білий кінь із рожевою гривою. – Бери, бери, че дивишся? Дивишся, за те ще коли омманешь баушку… Скільки років з тих пор пройшло!

Скільки подій минуло. Немає в живі дідуся, немає й бабусі, та й моє життя хилиться до заходу, а я все не можу забути бабусиного пряника – того чудового коня з рожевою гривою”.






Моє ставлення до гобсека.
Короткий зміст Кінь із рожевою гривою Астафьева В. П