“Як прекрасна земля і на ній людина!” (За ліриці С. О. Єсеніна)
Земля… Тепле, зелене слово, що пахне свіжоскошеної сіном, парним молоком, медовим ароматом зацвітають вишень, ласкавими материнськими долонями. Що може бути прекрасніше для людини і дорожче! Коріння його йдуть в землю, і сам він – син землі, він – частинка її серця. Земля виховує в ньому людини, вчить жити, любити, боротися, мріяти, садити і вирощувати, пускати коріння і піклуватися про паростки нового життя. Земля виховує в ньому почуття прекрасного. Її невидимі нитки прив’язують людини до рідного дому, до яблуні, схилилась до розчиненого
Саме рязанська природа виховала чуйного, чуйного, доброго, прекрасного у своїй простоті поета С. Єсеніна. Картини рідного краю відображені в його незабутньою чарівної поезії.
Поет не тільки захоплюється красою природи, але і бачить у ній живу істоту. У його свідомості світ наповнюється новими живими, говорять, що рухаються, відчувають образами: солома “неясно охає, звисаючи з губ кивають корів”, “по ставку лебедем червоним плаває тихий захід”, “весна – мандрівниця з ціпком у постолах берестяних”.
Ніщо не може зрівнятися
…Я готовий розповісти тобі поле,
Про хвилясту жито при місяці…
Як би не був гарний Шираз,
Він не краще рязанських роздолля…
У вірші “Не бродити, не м’яти в кущах багряних” перед нами постає образ колись коханої дівчини (” Отоснілась ти мені назавжди).
З червоним соком ягоди на шкірі,
Ніжна, гарна, була
На захід ти рожевий схожа,
І, як сніг, променисті і світла.
Деталі її портрета підкреслюються, підфарбовуються образами природи, надають їй особливої чарівності і принадність.
Душевні переживання людину у віршах поета нерозривно пов’язані зі змінами в природі.
Відговорила гай золота
Березовим, веселим мовою.
Осінь – у природі, осінь – в душі поета. Невесело упускає осінь золото листя – смуток долає поета, його душа переповнюється спогадами про минуле: “Я повний дум про юність веселою”. Дитинство здається йому “країною березового ситцю”. Він пише у вірші “Не шкодую, не кличу, не плачу”:
Життя моє? Чи ти приснилася мені?
Ніби я весняної гучній ранню
Проскакав на рожевому коні.
Все ж “втрачена свіжість, буйство очей і повінь почуттів” не залишає глибокої рани в душі поета. Він розуміє, що людина – частка природи, він відчуває себе таким, і оскільки все живе підпорядковується природним законам, то й він – не виняток.
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні,
Тихо ллється з кленів листя мідь…
Будь же ти повік благословенне,
Що прийшло процвесть і померти.
Вірші С. Єсеніна справили на мене глибоке враження. Його незвичайні порівняння, зворушливі рядки вражають своєю довершеністю, полонять, змушують захоплюватися. Те, що, здавалося, ніколи не привернула б уваги своїй буденністю, в поезії С. Єсеніна набуває нові, свіжі форми.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)