Я хочу розповісти вам про те що сталося
Слово “сталося” має на увазі якусь подію, щось несподіване. Те, про що я хочу розповісти, формально під визначення випадку, несподіванки не підпадає, але… Нічого несподіваного в нашій торішній родинній поїздці не було. Півроку ми планували екскурсію пушкінськими місцями. Мама там бувала раніше, тепер вона хотіла показати їх нам – татові, мені і брату. Вона так жваво розповідала про Михайлівське, Тригорськ, Святогорський монастир, що здавалося: я там уже була. І ми поїхали.
Приїхали в Пушкінські гори. І от тут почалося несподіване.
Фашисти залишили від Михайлівського одне попелище, але збереглася природа, щоправда, теж подекуди обпалена війною. Та природа, що надихала поета на прекрасні твори. Пейзаж став тим, з чого почали відроджувати заповідник. Збереглися вікові дерева, пагорби, ліс, річка Сороть, заливні луки… Відновлювали панський будинок, мостки, млини, розчищали алеї, дороги, замість загиблих дерев
Відродження природного оточення в пушкінських місцях було першорядним, тому що, коли поета запитували про його кабінет, він відповідав: “Село – мій кабінет”. А це – ліси і пагорби, це Сороть і луки, то засніжені, то квітучі, то вкриті золотим килимом листопаду. Усе це бачив і любив Пушкін. Може, подивившись на це, ми станемо добрішими, кращими?
Панський будинок у Михайлівському – це не застиглий музейний будинок. Він живий, тому що в повній гармонії з природою: коли в садах зацвітають бузок і жасмин, будинок наповнюється їхнім весняним ароматом. У липні, коли цвітуть липи, будинок просочений запахами воску і меду. Усе літо й осінь у кожному куточку будинку – живі квіти. На свято Спасу в будинок приносять кошик добірних яблук – і будинок заповнюється їх духом.
Це диво відродження музею-заповідника, святині загальнолюдського масштабу, відбулося завдяки ентузіазму, праці, захопленості і відданості своїй справі Семена Степановича Гейченка. У 1945 році він приїхав з фронту в Пушкінські гори, щоб залишитися там назавжди.
Усе, що ми побачили і відчули за три дні в пушкінських місцях, вражає, проникає в душу. Таке душевне осяяння, думаю, відчуває кожний гість Михайлівського. Це відчуття несподівано відкрилось і мені, тому і називаю його “тим, що сталося”: присутність поета. А відбулося це тому, що відродили не просто місце, де жив Пушкін, відродили атмосферу давно минулих років. У такому музеї немає місця для нудьги. Звідси не хочеться йти. А йдучи, мрієш про те, щоб ще хоч раз у житті повернутися сюди, і дякуєш усім тим, хто створив це диво.