“Я хочу быть понят своей страной…”

У великого російського поета XІX століття М. О. Некрасова є чудові слова:

Кто живет без печали и гнева,

Тот не любит отчизны своей.

Поет Володимир Маяковський жив із “сумом і гнівом” і любив палко свою вітчизну.

Мотиви суму, незадоволеності, самотності, невпорядкованості в особистому житті звучать у багатьох творах його любовної лірики.

Страждаючим і самотнім прийшов у російську поезію юний Володимир Маяковський. У віршах молодого поета вражав незвичний зміст і приголомшуюча поетична новизна, – те, що лякало сучасну

йому критику, яка не бажала зрозуміти і пояснити цю новизну.

Світ не розкриває свої таємниці перед поетом, і він спантеличено запитує:

Послушайте!

Ведь, если звезды зажигают –

Значит – это кому-нибудь нужно…

Значит – это необходимо,

Чтобы каждый вечер

Над крышами

Загоралась хоть одна звезда?!

Недосконалість життєвого устрою, різка невідповідність мрії і дійсності породжували здивовані запитання.

Вірш із назвою “Нате!” знайшов свого адресата і зробив саме ту дію, на яку автор міг розраховувати.

Також у розладі з дійсністю і мріями про майбутнє народилися і рядки, до яких

треба особливо прислухатися, бажаючи зрозуміти життя й особистість Маяковського, його творчість:

Грядущие люди!

Кто вы?

Вот – я,

Весь

Боль и ушиб!

Вам завещаю я сад фруктовый

Моей великой души!

Це голос молодого Маяковського. Звернемо ж увагу на те, який контраст споконвічно терзає душу поета. Він “весь” – “боль и ушиб” – повертає “сад фруктовий” для прийдешніх людей. У цих рядках – ідея жертовного служіння людям, що характерна для класичної російської літератури.

Хрестоматійний образ Маяковського, “агитатора, горлана-главаря”, здається, не припускає думки про душевну слабкість.

Поет у зрілу пору не любив виносити на люди душевну смуту, “становясь на горло собственной песне”.

Але душа видає себе, вона радіє, обурюється і кровоточить. Бездушна поезія не поезія.

Один із найчудовіших творів Маяковського, на мій погляд, поема “Про это”. Вона про себе і про любов, поема, у якій найяскравіше і глибше, ніж в інших, написаних пізніше поемах, розкриваються характер і особистість Маяковського.

Були і ранні поеми про кохання (“Облако в штанах”) , була найясніша, не ускладнена драматичними колізіями поема “Люблю”. Поет тоді переживав пік свого почуття до Л. Ю. Брік, тому і був упевнений:

“Не смоют любовь ни ссоры, ни версты. Продумана, выверена, проверена”.

Але в дійсності кохання, особисте життя принесли поету, який дуже тонко все відчував, тільки страждання.

Зовні він був спокійний, зухвалий, невразливий, а насправді – незахищений. І все це дуже близько, зрозуміло нам у поеті, тому що це – загальнолюдські цінності. Мене зворушують його проникливі рядки про любов до звірини:

Я люблю зверье.

Увидишь собачонку –

Тут у булочной одна –

Сплошная плешь, –

Из себя

И то готов достать печенку,

Мне не жалко, дорогая,

Ешь!

А ось мені поет-горлан, поет-трибун, поет-провісник, що живе у XXІ столітті і переживає усі складні і трагічні події, не зовсім зрозумілий.

Чому? А от чому: він мріяв про прекрасне “коммунистическое далеко”, славив “трижды отечество, которое будет”, а що ж зараз? Що славити, кого славити і за що?

Далеке майбутнє, XXX століття уявляв Маяковський у своїх віршах. Як не квапив життя, як не вірив у комуну біля воріт, а порятунок від гнітючої інерції старого побуту відносив лише в далеке майбутнє:

Ваш

Тридцатый век

Обгонит стаи

Сердце раздиравших мелочей.

Нынче недолюбленное наверстаем

Звездностью бесчисленных ночей.

І знову Маяковський-романтик вимовляє слово про кохання.

Про кохання, яке б не було “служанкой замужества, похоти, хлебов”, про кохання, яке б заповнило собою всесвіт і “чтоб вся на первый крик “Товарищ!” – оборачивалась земля”. Таким подавав, таким хотів бачити кохання Маяковський. Йому не було дане щастя пізнати таке кохання: уся справа в тому, що в кожному любовному романі є, принаймні, два персонажі, від яких рівною мірою залежить його доля.

Такий Маяковський зрозумілий і близький нам і сучасний.

Маяковський-сатирик – теж наш сучасник. Сатира у творчості поета – це “кавалерия острот”, що підняла “рифм отточенные пики”, це найулюбленіший вид зброї.

“Очень много мерзавцев ходят по нашей земле и вокруг, – відзначає поет у вірші “Разговор с товарищем Лениным”. “Окрутить их, разоблачить перед лицом народа” – таку задачу ставить перед собою Маяковський-сатирик.

І він гостро висміював усі негативні прояви в радянському побуті (“О дряни”, “Любовь”, “Пиво и социализм”), боровся з бюрократизмом в установах (“Прозаседавшиеся”, “Фабрика бюрократов”), виступав проти пережитків капіталізму у свідомості людей (“Трус”, “Ханжа”, “Подлиза”, “Сплетник”), завдавав нищівних ударів царству долара, міжнародним убивцям і підпалювачам нової війни.

Маяковський у вірші “Столп” хоче, щоб “критика дань носила”, хоча “очень много разных мерзавцев ходят по нашей земле и вокруг…, целая лента типов тянется: волокитчики, подхалимы, сектанты, пьяницы”.

У наші дні слова з вірша “Прозаседавшиеся”: “О, хотя бы еще одно заседание относительно “искоренения всех заседаний!” стали крилатими. Вони спрямовані і сьогодні проти бюрократів, управлінського апарату, марних засідань і голосувань депутатів і т. д.

Миє, просто пере бюрократів і п’єса “Баня”. Бюрократи Побєдоносиков і його секретар Оптимістенко не дають дороги новому винаходу, заважають руху вперед.

Ця п’єса показує шкідливість бюрократизму, ворожість його усій творчій атмосфері суспільства. На жаль, живуть побєдоносикови й оптимістенки й у наші дні. Сатира Маяковського “косила” паскудне, допомагала читачеві побачити, хто є хто.

Втішно відзначити, що в наш час все більше з’являється сміливих людей, які дерзають, думають, хочуть, щоб демократизм, підприємливість допомогли нашому суспільству.

А які злободенні і сьогодні рядки з вірша “Душа общества”:

Про пьяниц

Много

Пропето разного, –

Из пьяных пений

Запомни только:

Беги от ада

От заразного,

Тащи

Из ада

Алкоголика.

Так, я вважаю, що Володимир Володимирович Маяковський “понят своим народом”, хоча кожний сприймає його по-своєму.

В. Маяковський був людиною надзвичайно чутливою, готового віддати усе “за одно только слово ласковое, человечье”.

Яке скромне (і яке палке!) бажання і яка грандіозна плата за нього!






Образ наталки полтавки і марусі.
“Я хочу быть понят своей страной…”