Художній авангард українських митців в історії українського образотворчого мистецтва
Одна з найбільш адекватних моделей мистецтва ХХ ст. набула показової досконалості в художній культурі України 1910 – 1920-х рр. Український примітив: народна картина, ікона, твори художників-аматорів – саме в цей час досягає певної кондиції, що потребувала відповідної структурної зміни, а це входило у змістовні та формальні параметри авангарду.
Український авангард – мистецтво, яке створювалося в Україні та за її межами вихідцями з України, будучи важливим компонентом європейського та світового авангарду, мав притаманні лише йому
Художній авангард українських митців, знавців фольклору, міфології, обрядових витоків мистецтва, теоретиків та практиків художньої культури О. Архипенка, О. Богомазова, М. Бойчука, В. Пальмова, К. Малевича, Д. Бурлюка, О. Екстер, А. Петрицького містить у собі примітивізм як фактор своєї причетності
Саме поєднання найсуттєвіших рис поетики європейського абстракціонізму як явища модернізму (акцентація двох головних для живопису абстракцій: кольору і геометричних форм) із традиціями українського селянського мистецтва та іконопису дали змогу Казимиру Малевичу здійснити феноменальний стрибок з кубізму до супрематизму. Цей напрямок, створений Малевичем, став одним з найбільш значущих художніх напрямків ХХ ст., а серія селянських картин художника, відтворюючи архетипи неолітичного мистецтва й символи народного примітиву, зафіксувала есхатологічний трагізм та передчуття голодомору в Україні (К. Малевич. Селяни).
Опозиційне ціле “авангард – примітив” свідчить про те, що звернення до скарбниці колективного несвідомого, до архетипів, які відкривали глибинний смисл подій і допомагали зрозуміти єдність національного та загальнолюдського, було актуальним на початку ХХ ст. з його соціально-політичними катаклізмами.
Цей процес авангардистського перетлумачення культурно-стильових здобутків мистецтва неоліту, Єгипту, Візантії, Середньовіччя, бароко, Ренесансу, європейського модернізму і національного народного мистецтва найбільш талановито і яскраво втілився у творчості М. Бойчука і його учнів і однодумців І. Падалки, В. Седляра, О. Павленко, Т. Бойчука, О. Білюкова та ін.
Історія терміна “бойчукізм” та створення “школи М. Бойчука”
Означення “бойчукізм” постало з брутальної клички. Але згодом це визначення не лише об’єднало діяльність видатного українського художника Михайла Бойчука, усіх його учнів та послідовників (пригадайте кубізм, фовізм), а переросло у світоглядний термін, який обіймає одну з найбільш розроблених версій теорії творення нового мистецтва.
Інтернаціоналізація світової культури, яку так енергійно проводив XІX вік на зламі цього століття обернулася своєю протилежністю – широкою панорамою рухів за національне самоствердження. Рух бойчуківців – один з них. І, може, саме тому, що зараз міра інтернаціоналізації культури дуже і дуже висока, знову виникає бажання повернутися до початків, щоб зрозуміти сьогодення.
Загальний для образотворчого мистецтва початку ХХ ст. поворот до примітиву відбився не тільки в творчості П. Пікассо, В. Кандинського, Ж. Брана, А. Матісса, а й в творчості Михайла Бойчука, який шукає нових засобів виразності на шляху повернення до народних традицій.
Саме походження Михайла Львовича Бойчука (а народився він у 1882 р. у бідній селянській родині на Тернопільщині на березі Гнилої Рутки) обумовило його інтерес до народної творчості і глибинне знання фольклору, народного декоративно-прикладного мистецтва. Ще підлітком Михайло звернув на себе увагу митрополита Андрія Шептицького, мецената й збирача старовинного українського іконопису, цей митрополит і організував початкове студіювання Бойчука у художника Ю. Паньковича у Львові. Потім було навчання в рисувальній школі у Відні (1899 р.), закінчення Краківської академії мистецтв (1899 – 1904 рр.), навчання в Мюнхені (1906 р.). Усе це обумовило щасливе поєднання народних витоків і джерел із світовим рівнем розвитку образотворчого мистецтва в художній манері Михайла Бойчука.
“Школа Бойчука” – не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук – в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові.
Ще у 1908 р. в паризькій майстерні Бойчука збиралися і працювали разом художники Микола Касперович, Софія Сегно, Софія Нелепинська (потім дружина), Софія Бодуен де Куртене. А вже в травні 1910 р. на виставці в “Салоні незалежних”, де експонувалися твори понад 2 тисяч живописців в 43 залах, з’явилися 18 колективних робіт “Школи Бойчука” під загальною назвою “Відродження візантійського мистецтва”. Її тип і почали називати “Неовізантисти” (тобто нові візантисти). У цих невеличких, написаних на дерев’яній основі темперою по золоченому тлі (традиція ікон українського бароко), портретах і композиціях українська старожитність проглядала крізь вишуканий візантійський живопис. Сам Бойчук наполягав на тому, що українське мистецтво не тільки на початку формування розвивалося під впливом візантійського, але й було дуже близьким до нього. Візантійщина для України не чужа. “Візантійська культура перетворилася з нашою поганською культурою, може тисячолітньою”, – писав С. Бачинський.
Бойчук особисто знав Дерена, Пікассо, Брака. Але це не означало, що Бойчук хотів перенести їхні принципи у свій живопис. Він вважав, що є невичерпні суто українські джерела зразків в іконах, мозаїках, архітектурі, різбленні, скульптурі.
Художні принципи М. Бойчука і бойчукістів
Бойчук був художником-монументалістом, тому вважав, що монументальність, центральність композиції – важливі принципи, так само як “простота рисунка, золоті фони, ніжність тонів”. Він вирішив збирати здібних хлопців і дівчат з усієї України і відкрити в Україні власну Академію-Робітню, щоб ті дівчата і хлопці стали ремісниками-творцями: розписували церкви, робили усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, ліпили горщики, писали образи, фрески, мозаїку.
Фреска та ікона були для Бойчука, якщо можна так сказати, етимологічними жанрами: бо починав він навчатися в іконописців.
Бойчук вважав, що учні повинні навчитися змальовувати зразки, орнаменти з усього світу: тому відчувається в манері бойчуківців і Стародавній Єгипет (плоскінне, профільне зображення рук і ніг), і Месопотамія (великі очі), і Візантія, і італійський Ренесанс – перш за все обожнюваний Джотто ді Бондоне й Сандро Боттічеллі.
Картина М. Бойчука “Молочниця” має важливі стильові прикмети і майстра, і його школи взагалі, це:
Символічність;
Контурні лінії;
Витягнуті, видовжені тіла;
Іконний лик мадонни.
Повертаючись після подорожі з Італії до Львова (1910 р.), Бойчук із своєю школою розташувався в Національному музеї (з 1910 – 1914 рр.). Він законсервував багато цілих ікон XV – XVІ ст. (до нього не було таких майстрів), розписи в церкві в Ярославі (нині Польща), розписи в каплиці Дяківської Бурси у Львові, де написав і велику монументальну ікону “Таємна вечеря”.
Однією з центральних ідей Бойчука була ідея синтезу мистецтв, яку він здійснив у Київській Академії мистецтв, відкриття якої відбулося 5 грудня 1917 р. Там він створив цілий напрямок монументального живопису, який в 1920 рр. був на світовому рівні (запропонував це йому голова Центральної Ради – Грушевський).
Філософія Сковороди стала філософською основою бойчукізма і бойчукістів, які прагли натхненної діяльності “в ім’я “Саду добра”, про який писав Сковорода, маючи на увазі природу людську (пам’ятаєте про “малий світ”?).
Як Сковорода, вони звертались до світу символів, які (як ви пам’ятаєте) пов’язують великий і малий світи, допомагаючи зрозуміти світ великий. Серед символів бойчукістів домінують архетипи:
Дерево життя;
Яблуко;
Жінка;
Сад – сад небесний.
Яблуня, сповнена плодів, і правічний мотив чоловіка і жінки – це “сучасна ікона” художника, що втілює найвищі для нього цінності екзистенції людини в єднанні з природою. Може, тому й головними символами стають правічні архетипи: дерево пізнання, яблука, Адам і Єва.
У Києві у Бойчука навчалися закохані у свого вчителя Василь Теофанович Седляр та Іван Іванович Падалка. Вони і були розстріляні разом 13 липня 1937 р. після вироку у Жовтневому палаці в Києві.
Важливою сторінкою діяльності школи Бойчука було відновлення виробництва кераміки в Міжгір’ї. Там наприкінці ХІХ ст. перестала функціонувати відома фаянсова фабрика. У 1919 р. її діяльність було відновлено як керамічної школи-майстерні. Розквіт її почався в 1921 р., коли приїхали сюди учні Бойчука: Василь Седляр (з 1923 р. – директор), Іван Падалка, Оксана Павленко. Тут після появи бойчуківців було розроблено 60 зразків майолікового посуду з розписом і декоративної скульптури. Твори експонувалися в Празі, Венеції, Парижі, Берліні, Москві. Майстерню перетворено було на технікум.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)