Витонченість психологічного аналізу в “Коханні Сванна” (із роману “В пошуках втраченого часу” Марселя Пруста)
Відомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модерністського психологічного роману. Головним його творчим методом вважається імпресіонізм, але у центральному в його доробку романі “У пошуках втраченого часу”, що складається з семи томів, можна знайти ознаки застосування інших прийомів, наприклад, поетичного символізму. Філософсько-естетичні погляди Пруста частково співпада ють із вченням А. Бергсона, його світосприйняття грунтується на інтуїтивізмі, тому цей письменник зображує внутрішнє життя як “рух свідомості”,
Питання: чому люди роблять ті або інші вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не інакше, – завжди було одним з головних для серйозних
Кохання, драматичність якого зумовлена не зовнішніми обставина ми, а саме внутрішніми психологічними факторами.
Саме детальність змалювання переходів від одного стану душі до іншого робить майже неможливим спроби переказати ніби простий сюжет повісті: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя – і його визнане місце в світі “салонів”, попередні стосунки з жінками, наприклад те, що “все, що в цих взаєминах не можна було переносити з місця на місце або ж обмінювати на ще не спізнану насолоду, не важило для нього нічого”, естетичні та інші переконання – усе окремо й разом зумовлювало те, чому він закохався в обмежену міщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсім не відповідав реальному.
Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була “гарною тією вродою, до якої він був байдужий, яка не будила в ньому жодної хоті й навіть викликала якусь фізичну відразу”. Але, наскільки відомо, перше враження є саме інтуїтивним, бо зазвичай виникає ще додістання якоїсь конкретної інформації про особу, з якою спілкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закінчує, збагнувши зрештою, що: “…я спартолив кращі роки мого життя, я хотів померти лише тому, що безтямно покохав жінку, яка мені не подобалася, жінку не в моєму стилі!”
Як це сталося? На прикладі сваннового кохання Пруст аналізує саме явище заміни у свідомості людини реального образу іншої особи уявним. У випадку зі Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоціацію з образом Одетти, що потім доповнюєть ся нашаруванням іншого художнього образу зі фрески. Але ж і музика, і Сепфора Ботічеллі насправді не мають нічого спільного з особистістю цієї жінки. Сванн плутає викликані творами мистецтва відчуття з почуттям зовсім іншого плану і “скоро він виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики”, а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу підсилило ілюзію закоханості до справжнього сліпого кохання. Гірше того, він починає свідомо відкидати всю іншу інформацію про Одетту: “тепер він казав собі, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї світу, і на доказ своїх слів протиставляв вигаданій Одетті Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-ідеалістку, майже нездатну брехати”. Важко стверджувати, наскільки достовірними були уявлення про неї інших людей, але зрозуміло, що Сванн насправді теж вигадав Одетту, отже йдеться про зіткнення двох однаково суб’єктивних уявлень про ту саму особу.
Поступово кохання до неї стає для Сванна цілим життям, один її образ замінюється другим, потім третім: він бачить і “Одетту-утриманку”, і “Одетту – копію матері”, але всі ці образи однаково далекі від реальності. Він намагається порвати з нею, але не може, навіть дізнаючись про найгірші факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання “хворобливим”. Лише після одруження – досягнення насправді ілюзорної мети – Сванн знову набуває здатність побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозріння стає його трагедією: втрачений час вже не повернути…
Повість “Кохання Сванна” таким чином є ніби стислим варіантом подання головної ідеї цілого роману. Можна ще зазначити, що в ній простежуються й усі інші особливості творчості цього письменника: стиль, аналітичні роздуми над зміною психологічного стану героя, розкриття психології за допомогою “руху свідомості” тощо. Тож цілком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомітніших і найвидатніших явищ світової літератури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)