“Вищих я не відаю скарбів, ніж миряни труд і щастя в мирнім домі” (за драмою І. Кочерга “Ярослав Мудрий”)
Вершиною творчості Івана Антоновича Кочерги стала драматична поема “Ярослав Мудрий”, написана 1944 року. У цій драмі автор уперше звертається до образу реального діяча, відкриває нам завісу на моральні цінності наших далеких предків. Розповідь про Ярослава обмежено 1030-1036 роками. Саме в цей період великому князеві вдалося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів. Князь” будує нову, могутню державу, але робить це з мечем у руці.
Драматург так висвітлив свій творчий задум: “Мені захотілося побачити
Отже, ми бачимо у драмі складний образ. З одного боку, Ярослав – це жорстокий войовник, справжній правитель народу. Так оцінює його монах Сильвестр: “Не дав би тілу своєму покою, доколи правди двері не відкрив…” Монах впевнений, що правитель має обов’язок перед народом, правитель повинен забезпечити мир і свободу своєму народові. З іншого боку, Ярослав – мудрий, м’який, лагідний батько, батько, який над усе любить своїх дочок. А ще… Це творча натура, що зацікавлена живописом,
Князь Ярослав мріяв прославити Київську Русь на весь світ. Але прославити не воєнними справами. Він дбає про те, щоб народ жив у мирі, щасті та злагоді. Він вважає, що благо на землі можна утвердити лише законно: “Раніш закон, а потім благодать…”
. І творець “Руської правди” переконаний, що задля закону можна поступитися “благодаттю” – правом на життя і щастя “маленької” людини. Заради спокою і припинення міжусобиць Ярослав карає Коснятина, який постає проти єдності руської землі. Заради миру він віддає власну доньку Єлізавету за норвезького короля Гарольда. Як батько – він безмежно страждає, але він же людина державного обов’язку і турбується про могутність держави. Саме задля народу, а не для власної користі він усе це робить:
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі.
“Мирним домом” Ярослав називає не власну родину, а всю Русь. Родина йому здається лише маленькою складовою держави:
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
Князь пишається тим, що в його жилах тече кров рідного народу:
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем,
Народ мій тут, на рідних цих просторах…
Ярослав розуміє також, що його авторитет залежить саме від цього простого люду. Тому, коли воїни здолали ворога, князь на честь їх перемоги зводить храм:
Там, на полі бою, де я сьогодні ворога побив, Я дивний храм воздвигну. Ярослав Мудрий увійшов в історію нашого народу не тільки як воїн, але і як культурний діяч, зодчий:
І добрій книзі більше я радію,
Ніж золоту в коморі.
А Софійський собор, збудований ним, і тепер, через багато століть, чарує нас красою архітектурних форм, фресок і Мозаїк, зустрічає і проводжає на спочинок сонце, зберігаючи в своєму золотому куполі його відблиски.
Водночас Ярослав – це лагідний та ніжний батько. Він любить дочок і бажає їх бачити щасливими. Але інтереси народу вищі за інтереси власних дітей, тому він одружує Єлізавету не за її бажанням, а за своїм власним вибором, який узгоджений із долею держави. Горе дитини для нього велике і болюче, але інакше він не може. Він не має права відійти від своїх принципів навіть задля щастя своїх дітей. Бо яким же він тоді буде батьком в їхніх очах?
Мабуть, саме в цьому і виявляється його складний і суперечливий характер: не можна досягти мирної мети без насильства.
Взагалі, воєвода і повинен бути саме таким – цілеспрямованим, готовим піти на будь-який ризик заради щастя свого народу, людей, які йому довіряють своє щастя і свої долі.
Я зрозуміла, що головне для людини – щирість, доброзичливість, працьовитість, вірність у коханні, уболівання за рідними і друзями, безкорислива любов до Батьківщини. І допоміг мені Ярослав Мудрий. Я щиро вклоняюся тобі, Великий Ярославе!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)