Вага Шевченка для України

Діяльність Шевченка ввела українське письменство до гурту світових літератур і поставила його на новий шлях, давши свіжі мотиви й нові форми поезії. Генії не можуть з’явитися без попередньої роботи цілих поколінь, що прочищають дорогу одному вибранцеві; з другого боку, не можуть рядові робітники обійтись і без того синтезу їхньої роботи, який творить геніальна людина. З цього погляду Шевченко з’явився якраз у пору, коли треба було зміцнити роботу попередників і здобуті позиції так, щоб назад не було вже вороття, та разом покласти підвалини

й на потомні часи. І як попередня література українська завершилась у своєму розвиткові Шевченком, так і вся подальша на ньому засновується, з нього виходить та часто до нього й вертається. Ставши в центрі нашого літературного розвитку, Шевченко й досі лишається центральною постаттю в українському письменстві, і хоч як піде наша історія надалі, а для XІX ст. такою центральною постаттю Шевченко в ній і залишиться.

Центральною залишиться він назавжди постаттю і з погляду громадського, як показник того перелому, що настав у стосунках до українського руху в громадських та урядових сферах. З нього починається і той мартиролог

українського письменства, який стільки жертв поглинув, стільки живих сил змарнував і не зовсім до краю дописаний стоїть ще і за наших часів. З нього ж треба почати й нову сторінку в громадських стосунках до українства.

Вже попередники Шевченка викликали чимало розмов у російському письменстві про те, чи можлива й чи потрібна українська література окремо від російської, чи має вона право на існування й чим те право може виправдати. Розмови ці не здаватимуться нам, може, такими дивними, коли згадаємо, що письменство було тоді привілеєм вищих верств нації, – тих, яких саме й не мав український народ. Чи потрібне письменство для кріпака, якого й за людину не мали? – ось яке, інакше кажучи, питання поставило наше письменство самим фактом свого народження, відповідаючи на нього категоричним – так, потрібне, і підіймаючи цим справу емансипації людини в кріпакові. Для чужого громадянства ця відповідь не здавалась певною, – звідси й ті розмови та змагання, що постали в російському письменстві про літературне відродження України. Теоретично розмови здебільшого крутились на тому пункті, якого рангу надати українській мові – чи це справді окрема, самостійна в Слов’янщині мова, чи тільки діалект якоїсь іншої російської або польської, мови; практично ж справа йшла про саме існування письменства цією мовою. По-різному питання те розв’язувалось. Одні, як Венелін, Павловський, Каченовський, Надеждін та ін. визнавали за українською мовою право на літературний розвиток; інші, як Греч та Сенковський, ставились легковажно, збуваючи питання жартами, за якими чутно було глибоку антипатію до українського відродження. З другого боку виступають українські вчені, як Максимович, Срезневський та Бодянський, з науковими доказами в оборону української мови та письменства.

В усякому разі в 20 – 30-х роках питання ще не стояло гостро й українські письменники були бажаними й сподіваними гостями в російській, досить тоді вбогій, журналістиці, містячи в тодішньому „Вєстникє Европы”, „Молвє” та інших виданнях свої твори, навіть в українському оригіналі. Наші письменники полтавсько-харківської школи з своєю невиразністю в національних поглядах та політичним консерватизмом могли вживатися під одним дахом навіть із такими непевними людьми, як видавець обскурантного „Маяка” Бурачок. Діяльність Шевченка вивела справу з такого невиразного становища. Питання стало руба: маючи такі таланти, як Шевченко, українське письменство повинно буде йти своїм власним шляхом, розвиватися з себе і для себе і в процесі розвитку, видима річ, одтягати частину літературних сил од російського письменства, що звиклося вже було з думкою про свою універсальну в усій Росії вагу. Звідси нові напади на українців, що вони знесилюють одне спільне письменство, заводячи без потреби своє; звідси поради їм занехаяти свою „мертву” мову й піти слідом за Гоголем, який централістам узагалі здавався дуже влучним аргументом проти українського письменства. Добру відсіч на такі поради дав Шевченко вже в передмові до „Гайдамак”, цьому цікавому документі з тодішніх літературних відозв:

Спасибі за раду! Теплий кожух, тільки, шкода, Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите.

„Буде з мене, поки живу, і мертвого слова”, „хоч і мужицький, аби поет”, – одказував на глузування й поради Шевченко, свідомо ставлячись до питання про долю рідного письменства. А глузування того справді було через край багато: „появленіе „Кобзаря” въ печати, – каже біограф Шевченка М. Чалий, – встрєчено россійскими критиками единодушнымъ глумленіемь надъ малорусскимъ языкомъ и народностью”. На жаль, до того одностайного хору пристала навіть така ясна людина, як Бєлінський, що проговорився дикою, як на теперішні погляди, фразою: „хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума!” – фатальне резюме тодішніх поглядів на „мужицьке письменство”. Стосунки Бєлінського до Шевченка взагалі дають приклад такої суто сектантської вузькості і навіть ворожої нетерпимості, що залишаються єдиною, може, темною плямою на благородній пам’яті „неистоваго Виссаріона”. Не одстав од Бєлінського й другий „властитель думъ” тодішньої літератури, до того ж і земляк Шевченків – Гоголь: йому од творів Кобзаря занадто „дьогтем несло”…

Велика муза Шевченка очевидно переросла тогочасні літературні вимоги; груба, кажучи фігурально, свитка й неваксовані чоботи геніального мужика, з мужицькою мовою й мужицькими інтересами в основі всієї поезії, були занадто кричущим дисонансом до тієї салонної атмосфери, якою перейнялась була російська література на початку лютої Миколаївської реакції по нещасливій спробі декабристів та польському повстанні 1831 p. Аристократичні носи тодішніх літераторів (мужик Григоровича й Тургенева з’явивсь пізніше) негарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів, де без жодних прикрас виставлено на привселюдне позорище болячки сучасного громадського ладу. І духом своїм, і формою, і нарешті самою мовою поезія Шевченка була занадто, як на свій час, радикальною, і справедливо могло оцінити її тільки дальше покоління росіян, діячі тієї літератури, яку вже всю „заполнилъ и провонялъ мужикъ”, як згорда говорили потім епігони старого аристократизму. Як бачимо, на особі Шевченка в 40-х роках вперше гостро позначилось непорозуміння між українцями та поступовими росіянами; одбулася перша сутичка, що стояла вже на іншому грунті, ніж давніший академічний „спорь южанъ и сєверянъ”. Заговорили різно заступники двох націй, а не провінціалізмів тільки, як було раніше; в голосах не було вже тих лагідних ноток, що бриніли колись… Щодо самого Шевченка, то ця перша серйозна сутичка не мала великих наслідків: вернувшись із заслання до Петербургу, він став любленим і шанованим членом літературних гуртків у столиці, – але беручи справу ширше, згадане непорозуміння не пройшло марно. З нього бере початок те напівпоблажливе, закрите почасти загальними фразами, почасти незнанням, нехтування української справи, яке й до цього часу не перевелось серед російського громадянства. Винятків було небагато: Герцен, Бакунін, Чернишевський, Добролюбов, Щапов, особливо Пипін та ще одно-два наймення – оце й усі, хто недвозначно виявив свою приязнь до українського письменства. Більшість загадково мовчала, тримаючись нейтралітету й тоді, коли на українське письменство рясно посипались такі репресії, що навіть призвичаєного до всього російського літератора му сіли б приглушити, як останній градус знущання з елементарної пристойності.

Правда, мало хто навіть цікавився тоді в російському письменстві національною справою й питаннями децентралізації: на них ще не прийшла була своя черга…

В 40-х роках українство й українське письменство увійшли в перший конфлікт і з другого боку – з офіційною Росією, троїстою Росією „православія, самодержавія и народности”, що саме доходила тоді зеніту тупої реакції. Попередники Шевченка з своєю лояльністю з державного боку та байдужістю до політичних справ такого конфлікту знов же викликати не могли. Працюючи практично на шкоду сучасному ладу вже тим одним, що високо ставили права людської особи, що бачили людину в кріпакові, вони не робили з цього всіх логічних висновків, не дійшли до теоретичного, принципового протесту проти того ладу й навіть дещо говорили іноді в тон йому. 40-ві роки й тут розбили цю надприродну гармонію між привідцями крайового демократичного руху та централістично-панською політикою урядових кругів.






У житті молодих людей рано чи пізно настає.
Вага Шевченка для України