Україна в історичних романах Юрія Мушкетика
Мабуть, без перебільшення можна сказати, що до написання роману «На брата брат» Юрій Мушкетик готувався все своє творче життя. Першою його спробою в історичному жанрі була повість «Палій», опублікована в 1954 році. Тоді комуністична влада досить гучно відзначала 300-річчя Переяславської угоди. Всупереч історичній правді, вимушений військовий союз України з Московським царством трактувався як «возз’єднання двох братніх народів».
Звичайно, у часи, коли історія переписувалася на догоду правлячій комуністичній партії, інакше й не могло бути:
З історії нам відомо, що Семен Палій, фастівський полковник, колись уславлений козацький ватажок за доноси цареві на потаємні задуми І. Мазепи був засланий, з ініціативи гетьмана, до Сибіру. Після того, як Мазепа приєднався до шведського короля Карла XII, плекаючи надію з його допомогою визволити Україну з московського ярма, Петро І повернув
Після «Палія» Юрій Мушкетик написав такі історичні повісті: «Гайдамаки» (1957), «Смерть Сократа» (1971), «Суд над Сенекою» (1978), «Жовтий цвіт кульбаби» (1985). Але про українську недолю можна було прочитати в деяких із них хіба то в підтексті. В ті роки письменник міг тільки мріяти про правдивий твір з часів Виговського, Мазепи та й взагалі козаччини. Однак він не опускав рук – працював у архівах, вивчав документи, літописи. аналізував, зіставляв факти… І – писав, не сподіваючись на скорий друк.
Коли почав потроху розсіюватися комуністичний морок, ослаб ідеологічний і цензурний прес, Юрій Мушкетик у 1987 році надрукував багатоплановий історичний роман «Яса», у центрі якого – образ кошового війська Запорозького Івана Сірка. А 1993 року, уже в незалежній Україні з’явився роман «Гетьманський скарб», присвячений борцеві й мученику за волю України, наказному гетьманові Павлу Полуботку, що загинув у катівні Петра І. У цьому творі вже на повен голос заговорила зболена душа українського народу, оповідаючи світові про незчисленні жорстокі кривди., завдані Україні російським царатом.
Але всі ці твори, присвячені історичній темі, були, на мою думку, певними етапами на шляху до твору про Україну – роману «На брата брат». У ньому історичну правду вже не треба було заганяти в підтекст. В афористичній назві роману – вся трагічна історія України, нашого народу, кожного з нас.
Коли брат іде на брата, це найстрашніше, чим Бог може покарати людей. Але у нас брат з братом воював лише тоді, коли в справи України втручалася чужоземна сила і на її бік ставав один з братів. Згадаймо, як більшовики, вчинивши агресію проти Української Народної Республіки у 1918 році, занесли свою громадянську колотнечу в Україну. А тут до них прилучилися примакови, щорси, інші зденаціоналізовані елементи та всілякі заблукані чи й куплені українські душі. От і вийшло, що самі себе звоювали,- і то не вперше. Бо ж ясно: якби всі разом стали проти окупанта, то не ниділи б під російським ярмом ще 70 років. Як і попередні 250.
Але віримо, що сьогодні, коли Україна, отримавши шанс розбудови власної держави, іде до своєї святої мети – створення справді незалежної й цивілізованої держави, – у нашого народу та його керманичів вистачить мудрості вберегти нашу Батьківщину від розбрату, від людиноненависництва.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)