Як виявив себе козацький дух нашого народу в інших історичних умовах

Глибоким трагізмом виповнена історія моєї держави. Не раз і не два наш волелюбний народ був жорстоко обдурений у своїх найсвітліших сподіваннях. Найкращі уми нації – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський всю силу обдарування, всю життєву енергію присвятили тому, щоб не згас у нашого народу козацько-лицарський дух, щоб незалежність України збулася.

Можна лише подивуватися життєлюбству українців, їхній родовій генетичній стійкості та витривалості. Адже стільки жахіть

пережито, стільки сатанинських зусиль докладалося, щоб сплюндрувати цю ненависну режимникам, всякого гатунку Катеринам і Валуєвим, Миколам і Сталінам, все ще волелюбну (і завжди – козацьку!) Україну. Так, багатьох запроданців було виплекано, щоб їхніми руками руйнувати прадідівські храми, винищувати саму пам’ять про козацьку республіку, суцільно сфальшувати нашу історію, серед білого дня палити багатющі книгозбірні, позбавляючи нас найдорожчих святинь, намагаючись задушити і в дорослих, і в дітей саме звучання рідного заповітного слова.

Одначе Не все вдалося вандалам і руйнівникам, тому що не під силу

їм виявилося вбити душу народну, звитяжний і непокірний козацький дух. Що ж втрачено? – інколи запитую себе. Чорнобилеві ядерному передував Чорнобиль руйнування культури, коли цілі покоління людей були позбавлені власної історії та мови, які навіть не чули про те, яку розправу вчинили після Полтавської битви царські головорізи над населенням Батурина чи скільки українців загинуло голодною смертю під час голодомору 30-х років XX ст. Отож, маємо відродити генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашним євшан-зіллям рідного слова!

Софія і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра, старовинний Поділ і сивий Дніпро-Славутич… Все це – національні символи культури та історії, без яких не мислю майбутнього рідного народу. Сюди віками йшли прочани, щоб поклонитися святим місцям, сюди поспішає сучасне покоління, щоб духовно поєднатися зі своїми предками. Помолоділа столиця, прибралася, оновилась. Повернула назву колишнім вулицям: Володимирська, Ярославів вал, народила нову – Майдан Незалежності. Реставрує і відбудовує величні храми, перед якими хочеться впасти на коліна і вдячно молитися Богу за те чудове видиво. Проходячи недавно Хрещатиком, я німіла від краси, хотілося говорити пошепки. Як добре, що ми живемо в незалежній Україні, маємо визнану в цілому світі, сучасну столицю з великим розумовим потенціалом, центрами індустрії, вищими навчальними закладами, театрами, іноземними посольствами.

Чого тут тільки не побачиш, не почуєш! Особливо пісні… У них біль, і туга, і мрії про краще. Звучать гітара і передзвін бандури в підземних переходах, падають у шапку “мідяки”. Київ співає, заробляючи на кусень хліба. Щемить серце, але відраджує думка: “Співаємо, отже, існуємо”.

Українець Не може жити без пісні і без рідної мови. Але як рідко чути її на вулицях столиці! Хочеться крикнути: “Отямтесь! Не замулюйте духовних джерел!”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Як виявив себе козацький дух нашого народу в інших історичних умовах