“У моїх жилах тече не кров, а душа” (лірика М. Цвєтаєвої)
Марина Цвєтаєва належить до тих поодиноких, надзвичайно талановитих поетів, хто не писав вірші, а розмовляв віршами. Точніше, розмовляла душа поета: скаржилась і раділа, кохала і переповнювалася ненавистю. Марною, на мій погляд, буде робота, спрямована на встановлення прямих адресатів поезії М. Цвєтаєвої. Останнім часом з’явилося багато публікацій із любовними історіями: Цвєтаєва і Софія Парнок, Цвєтаєва й Пастернак, Цвєтаєва й Рільке і т. д. Проте вимірювача сили і якості серцевих емоцій не винайдено, і той, хто береться не навздогад, а категорично
Найбільше
Сергій, такий гарний, юний, чистий, так потягнувся до неї, неначе вона могла поєднати його з життям. Він уявлявся їй ідеалом благородства і став на роки романтичним героєм її поезії. Яскравий приклад – “Я с вызовом ношу его кольцо!” Цей вірш до чоловіка не є любовною лірикою в загальному значенні слова. Тут відсутня пристрасть, ревнощі, звичайні любовні зізнання. Образ коханого – образ лицаря. Його вузьке обличчя подібне до лицарської шпаги. А очі (цю метафору важко передати своїми словами):
…прекрасно-бесполезны!
Под крыльями раскинутых бровей
Две бездны.
Вірш написаний в щасливі безхмарні дні в Коктебелі. Авторка спроектувала на Сергія Ефрона відблиск слави юних генералів-героїв Вітчизняної війни 1812 року, старовинного лицарства, бо впевнена в його високому призначенні:
В его лице я рыцарству верна,
Всем вам, кто жил и умирал без страху!
Такие – в роковые времена –
Слагают стансы – и идут на плаху.
Поетеса не могла передбачити, що “роковые времена” прийдуть дуже скоро. Але водночас його очі наче говорять, що її коханий трагічно приречений. У винятковій порядності та шляхетності Ефрона ніколи ніхто не сумнівався.
Крім того, у нього прекрасна душа, він щирий, завжди служив певній ідеї (спочатку ненависті до революції, а потім беззастережно вірив у радянську владу). Він сміливий, витривалий, навіть героїчний, готовий до самопожертви в ім’я високої альтруїстичної ідеї – але недалекоглядний. Цей коктейль, що зробив колишнього офіцера, білого лебедя, людину високих душевних рис радянським чекістом і активістом -” возвращенцем”, урешті-решт привів його та доньку Алю в катівні Луб’янки. А Цвєтаєвій, що поїхала із сином за чоловіком і донькою до СРСР, коштував життя.
Але трагедія ще попереду, а зараз ніхто з її майбутніх учасників не знає про свою трагічну долю. Вони продовжують жити, кохати. Відбувається вінчання молодих Марини і Сергія. Саме в цей час Марина отримала літературну премію, першу і єдину, на Пушкінському конкурсі Спілки Вільної Естетики за вірш “В Раю”.
І хоча, здається, що цей час був найщасливішим і безтурботливим, сонячним, мелодії поезій Цвєтаєвої позначені трагедійними нотами:
Этот мир невозвратно-чудный
Ты застанешь еще, спеши!
Трагедійний первень був закладений в її людській душі і поетичній природі, і навіть у зіркову пору щастя він давав про себе знати.
Життя людей нерозривним ланцюжком пов’язане з історичними подіями. Нову смугу в житті і творчості Марини Цвєтаєвої відкриває війна і революція. Чоловік закінчив школу прапорщиків, і його призвали до армії.
Марина ж не почувала себе патріоткою. Як і будь-яка жінка, вона ненавиділи війну. Війни н, о, її першу чергу, жорстока суперниця, яка кожної миті випробовує твоє кохання на міцність. До негативного ставлення до війни додалося почуття жаху від безглуздості того, що відбувається, непотрібності мільйонів жертв:
Чем прогневали тебя эти серые хаты!
Господи! – и для чего стольким простреливать грудь,
Поезд прошел и завыли и завыли солдаты
И запылил, запылил отступающий путь…
Революцію поетеса спочатку сприймає по-дитячому захоплено, романтично, але вже через два роки розчаровано сповідується: “Я сприйняла дев’ятнадцятий дещо перебільшено – так само, як його будуть сприймати через сто років…”.
Коханий Ефрон перебуває у складі білої армії. І два роки Марина нічого про нього не знає. Свої гіркі, розпачливі роздуми вона записує в щоденнику. Один за одним народжуються талановиті твори з циклу “Дон”. Колір крові, червоний, який зафарбував країну, з’являється й у віршах поетеси:
На паперти
На стяг
Пурпуровый, маша рукой беспалой,
Вопит калека, тряпкой алой
Горит безного костыль,
И красная – до неба – пыль…
Світ Цвєтаєвої – світ звуків і видимих образів, можливо, почутих і побачених у снах. Це потворний світ, який став реальною дійсністю, такий само абсурдний, як і сни. Перед трагічною ходою “красной телеги” все безсиле: і зойки матерів, і каліка безногий, костиль якого обгорнуто червоною ганчіркою. Всюди червона кров. І надія в тому, щоб не звертати уваги на прапори, а побачити одне вікно, за яким живе поет, який принесе порятунок своєю добротою. Образ “красно йтелеги” став пророчим у житті Цвєтаєвої. “Красная телега” постійно відвозила чоловіка далеко-далеко від неї, і надовго-надовго. А вона всюди прямувала за ним: за кордон у Чехословаччину, а потім додому в Росію. Але це вже була не Росія. Це була нова країна Терору і Страху. Ця жінка і мати не могла бачити нещасливими своїх близьких – “неможение чужого страдания” – і стала “запеклим ворогом радянської влади”.
Наруга над душею поетеси і жінки, Марини Цвєтаєвої, була надто жорстока: “Отказываюсь – быть. В Бедламе нелюдей. Отказываюсь – жить. С волками площадей “. Марина Цвєтаєва залишила цей жорстокий світ, залишила своїх рідних, але вирвалася вперед у майбутнє – “в неувядаемую память Человечества”, – сподіваючись на те, що її колись зрозуміють.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)