Твір по романі Воробйова “Убиті під Москвою”
Книги можуть подобатися або не подобатися. Але є серед них такі, які не попадають у жодну із цих категорій, але являють собою щось більше, які урізаються на згадку, стають подією в житті людини. Такою подією для мене стала книга Костянтина Воробйова “Убиті під Москвою”. Я немов почула той голос: …Нам свої бойові Не носити орденО. Вам – все це, живі, Нам – відрада одна: Що недарма боролися Ми за Батьківщину-Мати. Нехай не чутна наш голос, – Ви повинні його знати. Ці рядки взяті автором як епіграф з вірша Твардовського “Я вбитий під
Ця книга особлива ще тим, що в ній сполучаються, з одного боку, реалістичність, а з іншого боку – глибоке осмислення подій і тонкий психологічний аналіз учинків героїв з висоти прожитого років. “Убиті під Москвою” – за формою коротка повість, однак
Проблеми, що встають перед людиною на війні, майже ті ж, що й у мирний час, однак вони поставлені настільки гостро, вимогливо, що від них не зникнути, не втекти. Ці споконвічні проблеми героїзму, гуманізму, боргу вирішує для себе курсант Олексій Яструбів. Автор говорить словами Рюміна: “Доля кожного курсантО… раптом стала осередком усього, чим може окончиться війна для Батьківщини – смертю або перемогою”. У долі одного курсанта немов сконцентрувалася доля всієї Росії. Актом величезного гуманізму й громадянської мужності стало саме слово в захист тих, хто злякався, спасував, виявив слабість у важку хвилину, “придавлений до землі огидним виттям бомб, що наближаються,”, що втиснув у неї під мінометним обстрілом. Вони, курсанти, не думали про порятунок так холодно, як генерал-майор, що зняв знаки розходження й біг з передовий. У них не було часу думати про борг (“Він подумав про Рюміна, але відразу забув про нього… Думки, образи й бажання з особливою ясністю виникали й проявлялися в ті миті, якими розділялися вибухи…”), оскільки “тіло берегло в собі лише страх”. Той, хто переборов у собі почуття страху, безумовно, герой.
Але в інших, менш сильних духом, автор учить бачити не боягузів, а насамперед людей. Звичайних. Таких же, як ті, що не відчули ще в житті теперішнього страху, не побачили смерть поблизу, але беруться судити, не маючи на те морального права! Протягом всієї повісті я задавала собі питання: “А як би я надійшла на місці героїв Воробйова?” І, чесно відповівши на нього, розуміла, що не все в житті можна розділити на чорне й біле, боягузтво або героїзм. До того ж, говорить автор, гинути страшно й протиприродно, але гинути дарма, марною жертвою, огидно самій природі людської, тому, що відрізняє людини від звірО. Протест проти цього звучить у приголомшливій сцені, коли курсанти в розпачі й безсиллі стріляють в обрій. Автор прощає своїм героям страх за власне життя ще тому, що життя людська була коштовна для них взагалі, і своя, і чужа.
Подолання любові до людини, закладеної в них заповіддю “не убій”, стало для них навіть болісніше, ніж боротьба з боягузтвом. Війна відкидає вищі моральні цінності, кращі людські якості: доброту, гуманність, здатність до співпереживання – і перетворює їх у джерело слабості. Адже треба зробити єдиний вибір: ми або вони. Тому дуже важко, болісно відбувається перебудова свідомості, виробляється ненависть до ворога. Костянтин Воробйов, будучи письменником-філософом, гуманістом, жертвами війни розуміє не тільки вбитих і потерпілих фізично, але й духовно, тих, хто пересилив у собі заради вищої мети – справедливості – почуття добра й милосердя. У цих жертвах – теж жах війни. Спочатку в Олексія “серце впиралося” думати про фашистів “інакше як про людей”. Серцем він ще почував, що вбивство – злочин. Перший німець, убитий їм під час нічної атаки, для нього усе ще така ж людина. Потім він намагався й не смог глянути йому в особу, боячись, що воно буде особою людини, а не ворога.
Горобців не засуджує свого героя й не виправдує його. Письменник не призиває до ненависті або мести – він лише з величезним, нескінченним болем говорить, що саме життя вчить цьому: “З боку вчитися мести неможливо. Це почуття саме росте із серця, як перша любов до не знали її…” Загибель роти, самогубство Рюміна, смерть під гусеницями німецьких танків уцілілих після нальоту курсантів – все це завершило переоцінку цінностей у свідомості головного героя. У ньому зароджується ненависть, освячена спогадами дитинства. Так, він придбав здатність ненавидіти, тому що “так було легше йти”, так було легше воювати. Але він при цьому багато чого, дуже багато чого втратив. Те, як він “в’януло, що схлипує повторював нічого не значущі слова: “Стерво… Худа…” – було зовнішнім вираженням цієї жахливої втрати…
Почуття боргу й відповідальності є в Олексія Ястребова й капітана Рюміна. Це почуття диктує їм бути спокійними, упевненими в собі, щоб курсанти “випробовували полегшуюче почуття беззвітної надії”, вимагати колись із себе, а потім уже з інших. “Ні, спочатку я сам, треба всі спершу самому… треба першим” і в боротьбі з ворогом, і в боротьбі із самим собою. Таке почуття відповідальності – у молодих хлопців, курсантів! Воно звучить гнівним докором вищому командуванню, що кинуло їх на передову лише з навчальними самозарядними гвинтівками й пляшками з бензином, без їжі, без кулеметів, що бросили напризволяще.
А в цей час у тилу війська НКВД, ситі, одягнені, збройні… Почуття боргу – це ще те, що подвигло письменника сказати правду. І це теж було подвигом. Костянтин Воробйов – письменник-психолог. У його добутках “говорять” навіть деталі. От курсанти ховають загиблих товаришів. Час зупинився для мерця, а на його руці всі цокають і цокають годинник. Час іде, життя триває, і триває війна, що буде нести всі нові й нові життя так само неминуче, як цокають цей годинник. Спустошений страшними втратами, людський розум починає болісно помічати подробиці: от спалена хата, а на попелище ходить дитина і збирає цвяхи; от Олексій, що йде в атаку, бачить відірвану ногу в чоботі. “І зрозумів всі, крім головного для нього в ту хвилину: чому чобіт коштує?” І життя, і смерть описані з жахаючою простотою, але скільки болю звучить у цьому скупому й стислому складі! Із самого почала повість трагична: ще йдуть ладом курсанти, ще війна не почалася для них по-справжньому, а над ними, як тінь, уже нависло: “Убите! Убиті!” Під Москвою, під Ржевом…”
І у всім цьому світі
До кінця його днів
Ні теплички, ні лички
З гімнастерки моєї.
Стискується серце при думці, що вони були лише ледве старше мене, що це вони вбиті, а я жива, і негайно ж воно наповнюється невимовною подякою за те, що мені не довелося випробувати той, що випробували вони, за дорогоцінний дарунок волі й життя. Нам – від них.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)