Трагічна доля людини… (за оповіданням М. Шолохова “Доля людини”)
Майже сімдесят років минуло відтоді, як закінчилася одна з найстрашніших воєн в історії людства – Друга світова війна. Але кожен раз гортаючи сторінки книг про війну, ми занурюємося в атмосферу людських страждань, болю й жаху. Цього не можна уникнути і залишитися байдужим тут теж не можна.
Оповідання М. Шолохова “Доля людини” – один з таких творів. Головний герой – Андрій Соколов розповідає випадковому зустрічному історію свого життя. Він іще не почав говорити, а ми вже знаємо, навіть не знаємо, а відчуваємо, що розповідь ця
Тільки війна зруйнувала це маленьке щастя. За кілька днів після початку війни Андрія призвали на фронт. Терпляче зносив він труднощі військового життя, розуміючи,
Найстрашнішим випробуванням стають для героя роки у фашистському полоні. Вистояти, не втратити людської гідності, не стати зрадником, рятуючи своє життя. Тут потрібно було не менше мужності, ніж на передовій. Для Андрія Соколова зрадник своїх друзів і батьківщини – гірший за фашистів, страшніший за смерть. Тому й здійснює він перше вбивство в своєму житті не на передовій, а серед таких же полонених, як він, позбавляючи світ мерзенного зрадника. “До того мені (герою) стало недобре після цього, і страшенно захотілося руки помити, ніби я не людину, а якогось гада повзучого душив…”
Кожен день у полоні – це боротьба за життя, боротьба за самого себе. Як прожити ще один день, не впасти, не зламатися, навіть якщо прийде твоя черга зазирнути в очі смерті? Яку силу волі треба було мати, щоб отримуючи, як і всі в’язні, “півтораста грамів ерзац-хліба навпіл з тирсою й рідку баланду з брукви”, відмовитися пити за перемогу німців!
Думка про те, що у нього є Батьківщина, сім’я зігрівала й підтримувала, надавала сил. Але війна позбавила Андрія й цього. Серце стиснулося, коли прочитав він про смерть дружини Ірини та дочок, а потім побачив воронку, що залишилася на місці його будинку. Стислося – і не розтискається. Раптом зблиснув на мить промінчик надії: знайшовся син Анатолій… І знову темрява, пустота й самотність. В останній день війни загинув Анатолій.
Війна закінчена, але не для Андрія. Куди йти і, головне, навіщо? Ні дома, ні родини… І здається, що зустріч з маленьким безпритульним хлопчиськом змінила його життя: “Не бувати тому, щоб нам порізно пропадати! Візьму його до себе в діти. І відразу у мене на душі стало легко та якось світло”. Але минуле не відпускає. Кожну ніч бачить він тих, кого відібрала у нього війна. “Удень я завжди міцно себе тримаю, з мене ні “оху”, скарг не почуєш, а вночі прокинуся, і вся подушка мокра від сліз…”
І страшно стає, тому що немає відповіді на питання, що лунають набатом в голові Андрія: “За що ж ти, життя, мене так покалічило? За що так замучило?” Немає і не буде відповіді на ці питання, бо не може її бути. Людина народжується, щоб жити, любити, а не страждати і вбивати інших.
Юлія Друніна в одному зі своїх віршів писала:
Я часом себе відчуваю зв’язковою
Між тими, хто живий
І кого відібрано війною.
М. Шолохов, який розповів про трагічну долю російської людини, що пережила війну і стала таким “зв’язковим” між минулим і сьогоденням, не дає забути нам про те, що несе людині війна. Вона калічить не лише тіла, але й душі людей. І треба не допустити повторення цього жаху, зберегти мирне небо над нашою країною.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)