Теорія Раскольникова по романі Ф. М, Достоєвського “Злочин і покарання”
Роман “Злочин і покарання” був задуманий Ф. М. Достоєвським ще в період його перебування на каторзі. Тоді він називався “П’януваті”, але поступова задум роману трансформувався в “психологічний звіт одного злочину”. Сам Достоєвський у листі до видавця М. И. Каткову чітко перекаже сюжет майбутнього добутку: “Парубків, виключений зі студентів університету й живучий у крайній бідності…піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям… зважився разом вийти з кепського сваго положення, убивши й ограбувавши одну бабу…”
У цьому висловленні Достоєвського хочеться особлива підкреслити дві фрази: “студент, що живе в крайній бідності” і “піддавшись деяким дивним незакінченим венной суті роману. Що було раніше: тяжке становище героя, приведшее до хвароби й до хваробливаї теорії, або теорія, що з’явилася причиною жахливаго вчинку Розкольників О. Достоєвський у сваєму романі зображує
І тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимого в��рай злочинною теорією, з життєвими процесами, що спростовують неї. Теорія Раськольникова побудована у сваїй основі на нерівності людей, на вибраності одних і приниженні інших. І вбивства баби задумане як життєва перевірка цієї теорії на приватному прикладі. Такий спосіб зображення вбивства дуже яськрава виявляє авторську позицію: злочин, що зробив Розкольників, – це низька, підла справа, навіть із погляду самого Раськольникова.
Але він зробив його свідомо, переступивши через сваю людську натуру, через самого себе. Сваїм злочином Розкольників викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. “Я не бабу вбив, я себе вбив”, – зізнався він Соні Мармеладовай. Ця відчуженість від людей заважає Раськольникову жити. Його людська натура не приймає этого. Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Розкольників. Тому щиросердечна боротьба героя стає вс. е напруженіше й отчаяннее, вана йде по безлічі напрямків, і кожне завадить його в тупик. Розкольників як і раніше вірить у непогрішність сваєї ідеї й нехтує себе за слабість і за бездарність, і в той же час називає себе негідником. Він страждає через неможливість спілкування з матір’ю й сестрою, думаючи про їх так само болісно, як думає про вбивства Лизаветы. І жене сої думки, адже вани не дають спокою й вимагають вирішити питання, до якого розряду віднести близьких людей відповідно до його теорії.
По логіці його теорії вани повинні бути віднесені до “нижчого” розряду, і, отже, сокира іншого Раськольникова може обрушитися на їхніх голів, і на голів Соні, Полечки, Катерины Іванівни. Розкольників повинен, по сваїй теорії, відступитися від тих, за кого страждає. Повинен нехтувати, ненавидіти, убивати тих, кого любить. Він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія подібна з теоріями Лужина й Свидри-Гайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. “Мати, сестра, як люблю я їх! Отчого тепер я їх ненавиджу?” Людська натура його тут найбільше гостро зштовхнулася з його нелюдською теорією.
Але теорія перемогло. І тому Достоєвський як би приходить на допомогу людській натурі сваго героя. Відразу ж після цього монологу він увадить третій сон Раськольникова: той знову вбиває бабу, а вана над ним сміється. Сон, у якому автор виносить злочин Раськольникова на суд народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раськольникова. Достоєвський не показує остаточного морального відродження сваго героя, тому що його роман не про тім. Письменник хотів показати, яку владу над людиною може мати ідея і який страшної, злочинної може бути ця ідея. Ідея героя про права сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)