Тема війни у О. Довженка
Довженко першим із кіномайстрів одягнув військову форму 17 вересня 1939 року. Це почалася Друга світова війна 1 вересня 1939 року. Ішла небувала війна. Жертви виявилися незчисленними. О. П. Довженко виступає в різних жанрах, описуючи страхіття війни: публіцистика (“До зброї”, “Душа народна недовольна”, “Я бачу перемогу”), оповідання (“Стій, смерть, зупинись”, “Мати”, “На колючому дроті”, “Ніч перед боєм”, “Незабутнє”), кіносценарії (“Визволення”, “Повість полум’яних літ”). “Україна в огні”
На цей раз до цього прислухались у Москві. Матеріалів у митця було на цілий роман-епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати – не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. А якби ще дізналися про його “Щоденник”?!
Україна
Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди.
Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашиста-ми. Тому дівчина Олеся наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юнакові – українському солдатові, просячи переночувати з нею: “Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…” Здається, інтимна справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини – навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.
Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: “Гітлерівські офіцери – тварини й мерзотники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й гвалтували. Перед ними дрижало наше населення й німецькі солдати теж”.
І він відмовить їм у своїй повазі – назавжди: “Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…” Фашисти – не люди.
Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих людей, українських запроданців-старост, поліцаїв. Таким є Заброда в оповіданні “На колючому дроті”. Та й прізвище його промовисте. Уне-рівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий – на волі: “Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів”. Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший – за своє добро. Це результат виховання соціалістичної системи. Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: “Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому? Чому в нашому районі до війни виміряли наші дівочі чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…” Відома сталінська цитата про людей як гвинтиків і шурупиків: можна крутити куди завгодно, підкручувати все тугіше й тугіше.
І все ж традиційно українці люблять свою батьківщину, зневажають смерть, ідуть на неї заради звільнення рідної землі. Тому німці були вражені стоїцизмом українців і приходять до висновку, що український народ не можна підкорити, а раз так – то знищити його, якщо хочеш володіти його багатствами. І представники “вищої раси” на зразок хрестоносців на очах матерів кидали у полум’я їхніх немовлят, вішали, різали, розпинали, вивозили у рабство людей.
Уже з перших хвилин війни було очевидно, що наші керівні кадри не були здатні взяти справу оборони в свої руки. Про це пише Довженко у своєму записнику: “Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…” Про безсмертя народу говорив Сталін, виступаючи по радіо. А Довженко у своєму кіносценарії прозоро натякав про те, що саме народ страждає, мучиться, помирають кращі його сини й дочки. Тому було заборонено урядом знімати цей фільм.
“Яка величезна безліч жертв війни: калік, безруких, безногих, сліпих, поранених і покалічених наших людей живе сьогодні в глибокому тилу… – говорив тоді Довженко. – А скільки вдов, скільки сиріт!.. Чи це не трагедія народу?” І все-таки народ воював, і Довженко пише таку сильну фразу: “Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями і де вони полягли мільйонами, рятуючи себе й прокляту стару повію Європу”. У щоденник він заносить чіткий постулат: “Зроблено так багато зла, що помстою його вже не приховаєш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму”. Ця висота розуму народного і перемогла.
Патріот Довженко своїм твором “Україна в огні” засудив війну, її ідеолога – божевільного Гітлера, недолугу політику верхівки, що обіцяла здобути перемогу малими жертвами на чужій території, а сама кинула на розтерзання ворогові свій народ. “Україна в огні” – це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.
А в 1945 році Довженко записує у щоденнику: “Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству… генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)