Тема: А. Міцкевич і І. Франко
Тема “А. Міцкевич і І. Франко” є досить складною, оскільки впродовж творчої діяльності український письменник і критик діаметрально протилежно ставився до спадщини польського поета – від щирого пієтизму до цілковитого засуду основної тенденції його творів. Найяскравіше останнє проявилося в статті І. Франка від 08. 05. 1897 р. Українською мовою стаття була майже невідомою, хоч опублікована в Польщі в 31 томі творів І. Франка польською мовою. Вона не ввійшла й до повного 50томного наукового видання творів І. Франка, оскільки, на суб’єктивну
У статті І. Франко намагається об’єктивно підійти до аналізу різножанрових творів А. Міцкевича, застерігаючи читача, що він аж ніяк не хоче завдати найменшої шкоди поетичній славі польського поета. Відштовхнувшись від статті відомого датського літературознавця Георга Брандеса (1842-1927) “Польськийромантизм”, домінантою якої було твердження про те, що основні мотиви творів А. Міцкевича і Ю. Словацького – “звеличування
Князів литовських міжусобна звада і Літавор;:. непрощенна зрада, Бряжчання зброї крізь прадавній ліс, І подвиг непорочної Гражини, І вогнище, де з розпачем провини В очисну жертву князь себе приніс.
Однак і. Франко найбільшу зосереджує увагу на поемі “Конрад Валленрод”, яка написана в Росії й може сприйматися як така, що прославляє макіавеллізм – боротьбу з ворогом будьякими (навіть підступними) засобами: обманом, віроломством, зрадою і вбивством (якщо не можеш побороти ворога, будучи левом, – перетворися в лисицю!). Литовці не могли об’єктивно чинити опір масовій напзі;і гргоіжниківхрестоносців, тому єдиним способом для здобуття перемоги над ними була хитрість.
Хоч А. Міцкевича приязно зустрічали демократично налаштовані російські діячі культури, все ж він почував себе незатишно в країні, що поневолила його народ, позбавила вітчизни. І. Франко тут же виправдовує поета, який бачив могутню силу Росії, але не способи її поборення. Отже, Міцкевич почував себе рабом серед ворогів. “Ти раб, – так звучить один рядок поеми, – а єдиною зброєю раба є зрада”.
Проте литовець Конрад Валленрод, увійшовши в довіру до тевтонців, які поневолили його з дитинства, зміг побороти ворогів свого народу, а тому в очах автора він не зрадник, а захисник. А чи не ця ж аналогія проглядається у вчинку Івана Мазепи? Для Петра І Мазепа – зрадник, але для свого народу – патріот, сміливий державний і військовий муж, який, усвідомлюючи нерівні сили, все ж наважився виступити проти поневолювача вітчизни.
І. Франко мав рацію в тому, що боротьба з ворогом шляхом “валленродизму”, тобто своєрідного угодовства, пристосуванства, хитрощів, веде до вимушеного співробітництва з ним. Люди, що стають на цей шлях, не можуть викликати довір’я.
З усього видно, що причиною появи дискусійної статті І. Франка мусив бути сильний психологічний поштовх. Зрештою, прозорим натяком на це є його стаття “Руськапольська згода і українськопольське братання” (1906): ” …Ті факти, що примусили мене бризнути польській суспільності в очі різким докором, певно мало кому відомі. Найтяжчий, найстрашніший із тих, що захопив мене особисто до глибини душі, …се були криваві вибори 1897…” . Саме цього року під сильним нервовим стресом й написана стаття Франка. Шляхта часто приписувала йому зраду.
Уперше термін “валленродизм” Франко вживає у відповіді Тадеєві Романовичу, який звинуватив його у зраді польських справ: “Валленродизм мій проявляється, на думку Романовича, найбільше у тому, що я впихаюся між поляків таким способом, що можу мати вплив на польські справи”. Тут же зазначає: “Як українець люблю над усе свій народ і свою народність і прагну сил і можливостей служити їх піднесенню і збагаченню. Але неблагородними, нечистими способами погорджую навіть для досягнення такої мети, а неблагородним, нечесним і просто дурним способом було б кидання образ на народ, у якому я хотів би бачити опору розвитку і самостійності мого власного народу”.
Отже, для І. Франка неприйнятною була будьяка боротьба шляхом зради, хитання, хитрощів, удаваного чи справжнього угодовства. Міцкевич аж ніяк не схвалював підступну поведінку окремих своїх героїв, однак це явище на час розшарпаного суспільства було досить поширеним, а тому годі дивуватися, що воно знайшло відображення в багатьох творах польського поета, який особливо гостро й боляче сприймав утрату своєї вітчизни та неможливість її повернення. Зрештою, І. Франко тут же сам підкреслює, “що ті “типові” картини зради не були виключно духовними продуктами поета, що він узяв їх переважно із свого оточення”. Саме “гниле оточення”, розбрат, конформізм польської шляхти, що співпрацювала з чужинцямипоневолювачами заради збереження свого привілейованого становища в суспільстві та захисту маєтків від “черні” – гайдамаччини, Коліївщини, і служили тим матеріалом, що ліг в основу різножанрових творів польського митця.
Полемічна стаття І. Франка вже неодноразово ставала предметом гострих дискусій (див.: Моторнюк Ігор. Стаття І. Франка “Поет. зради” і проблеми валенродизму// Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції(м. Львів, 25-27 вересня 1996р.). Треба визнати, що саме І. Франко був чи не найкращим та найглибшим знавцем творчої спадщини А. Міцкевича, що засвідчується постійною увагою до польської літератури, критичними виступами, науковими розвідками, перекладами, численними згадками імені польського митця в його багатому епістолярії.
Своєрідним поетичним еквівалентом згаданої статті І. Франка є його поема “Похорон”, в основу якої покладено легенду про великого грішника, що навертається на праведний шлях. В “Епілозі” І. Франко пише:
В ту ніч в важкій задумі при вікні Сидів я, серце мучила тривога, Важкі питання сунулись мені: “Чи вірна наша, чи хибна дорога? Чи праця наша підійме, двигне Наш люд, чи мов каліка та безнога Він з тім каліцтві житиме й усхне?
І чом один на рідній ниві вид: Безладдя, завіють, і пиха пустая, І служба ворогу, що з нас ще й кпить? ” Усі ми плем’я сонне, і боляще, І маловірне, і покус таких До нас підходять тисячі щодня ще.
Читач, напевно, переніс слова Франка на наше сьогодення й переконався, що Каменяр, як і Міцкевич, хотів бачити свій народ чесним, працелюбним, патріотично налаштованим на побудову щасливого життя на своїй землі, бо “В своїй хаті, своя й правда, і сила і воля”.
На закінчення варто нагадати й такий факт, як курс лекцій з питань слов’янської історії й літератури, що його читав А. Міцкевич у Парижі в Коллеж де Франс (1840). У ньому йшлося й про українську духовну культуру. “Посередині між держазами монголів і турків, Росією та Польщею лежить нерозмежований край, дуже цікавий для історії та літератури”, – такими словами починає поет розповідь про Україну в третій лекції. Тут же зазначав, що Україна стала “землею обітованою слов’янської ліричної поезії”, “всеслов’янським поетичним Парнасом”,
На думку Міцкевича, “українські рівнини – столиця ліричної поезії”. Лектор із теплотою говорить про українську козацьку пісню, в якій часто згадується Дунай – “священна ріка слов’ян”. Міцкевич намагався пояснити, чому від українських пісень віє смутком і тугою: надто багато крові пролито на цій землі, незвичайно кривавим є минуле України. “На цій землі, зорюваній копитами коней, теплим дощем крові, виріс щедрий врожай смутку”, а тому “меланхолія є визначальною рисою поезії цього краю”.
Знав і популяризував Міцкевич і поетичну творчість польських поетівромантиків, які, народившись переважно на українських теренах, полюбили цей край, його людей, їхню самобутню культуру, традиції й звичаї, а у своїй поезії використовували матеріали українського фольклору. Йдеться про “українську школу польських романтиків”, які залишили помітний слід у польськоукраїнських літературних взаєминах. У листі до А. Одинця польський поет зауважив: “Недавно прочитав думу Залєського “Мазепа”. Прегарна, чудова! Ці дві думи – про Косінського та Мазепу стали для мене найбільшою поетичною насолодою, якої я давно не відчував, читаючи польські вірші”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)