Сюжет повесті Бондарева “Гарячий сніг”

У роки Великої Вітчизняної війни письменник як артилерист пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарева про війну “Гарячий сніг” займає особливе місце, відкриваючи нові підходи до рішення моральних і психологічних завдань, поставлених ще в його перших повістях – “Батальйони просять вогню” і “Останні залпи”. Ці три книги про війну – цілісний і мир, що розвивається, що досяг в “Гарячому снігу” найбільшої повноти й образної сили

Події роману “Гарячий сніг” розвертаються під Сталінградом, південніше блокованої радянськими військами 6-й армії генерала Паулюса, у холодному грудні 1942 року, коли одна з наших армій стримувала в приволзькому степу удар танкових дивізій фельдмаршала Манштейна, що прагнув пробити коридор до армії Паулюса й вивести неї з оточення. Від успіху або неуспіху цієї операції в значній мірі залежав результат битви на Волзі й, може, навіть строки закінчення самої війни. Час дії роману обмежено всього декількома днями протягом яких терои Юрія Бондарева самовіддано обороняють малюсінький п’ятачок землі від німецьких танків

В “Гарячому снігу” час стислий навіть щільніше, ніж у повісті “Батальйони просять вогню”. “Гарячий сніг” – це недовгий марш армії, що вивантажилася з ешелонів, генерала Бессонова й бій, що так багато вирішив у долі країни; це захололі морозні зорі, два дні й дві нескінченні грудневі ночі. Без ліричних відступів, начебто в автора від постійної напруги перехоплене подих, роман “Гарячий сніг” відрізняється прямотою, безпосереднім зв’язком сюжету зі справжніми подіями Великої Вітчизняної війни, з одним з її вирішальних моментів. Життя й смерть героїв роману, самі їхні долі висвітлюються тривожним світлом справжньої історії, у результаті чого все знаходить особливу вагомість, значущість

У романі батарея Дроздовского чи поглинає не всю читацьку увагу, дія зосереджена по перевазі навколо невеликого числа персонажів. Ковалів, Уханов, Рубін і їхні товариші – частка великої армії, вони – народ, народ у тій мері, у який типізована особистість героя виражає духовні, моральні риси народу

В “Гарячому снігу” образ народу, що встав на війну, виникає перед нами в ще небувалій до того в Юрія Бондарева повноті вираження, у багатстві й розмаїтості характерів, а разом з тим і в цілісності. Цей образ не вичерпується ні фігурами молодих лейтенантів – командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами тих, кого традиційно прийняте вважати особами з народу, – начебто небагато боягузливого Чибисова, спокійного й досвідченого навідника Євстигнєєва або прямолінійного й грубого, їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, такими, як командир дивізії полковник Деев або командуючий армією генерал Бессонов. Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять образ народу, що бореться. Сила й новизна роману полягає в тім, що єдність це досягнуто як би саме собою, відбито без особливих зусиль автора – живою, що рухається життям

Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містить у собі високу трагедійність і викликає протест проти жорстокості війни і її сил, що розв’язали. Умирають герої “Гарячого снігу” – санінструктор батареї Зоя Елагина, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснин, гине Касимов і багато хто інші… І у всіх цих смертях винувата війна. Нехай у загибелі Сергуненкова винне й бездушшя лейтенанта Дроздовского, нехай і провина за смерть Зої лягає почасти на нього, але як ні велика провина Дроздовского, вони насамперед – жертви війни

У романі виражене розуміння смерті – як порушення вищої справедливості й гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: “Зараз під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацька, безвуса особа його, недавно живе, смагляве, що стала мертвотно-білою, стоншеною моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими очами на свої груди, на розірвану в жмути, висічену тілогрійку, точно й після смерті не осяг, як же це вбило його й чому він так і не зміг устати до прицілу”.

Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова. Адже тут розкритий сам механізм його загибелі. Ковалів виявився неспроможним свідком того, як Дроздовский послав на вірну смерть Сергуненкова, і він, Кузнєцов, уже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів

В “Гарячому снігу”, при всій напруженості подій, все людське в людях, їхні характери живуть не окремо від війни, а взаємозалежні з нею, постійно під її вогнем, коли, здається, і голови не підняти. Звичайно хроніка боїв може бути пересказана окремо від індивідуальності його...

учасників, – бій в “Гарячому снігу” не можна переказати інакше, чим через долю й характери людей

Істотно й вагомо минуле персонажів роману. В одних воно майже безхмарне, в інших – таке складна й драматичне, що колишня драма не залишається за, відсунута війною, а супроводжує людину й у бої західніше Сталінграда. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарованої, сповненої енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сержант

Крутий, заколотний характер Уханова визначає і його рух усередині роману. Минулі лиха Чибисова, тільки-но не зломили його (він провів кілька місяців у німецькому полоні), відгукнулися в ким страхом і багато чого визначають у його поводженні. Так чи інакше у романі прослизає минуле й Зої Елагиной, і Касимова, і Сергуненкова й відлюдного Рубіна, чию відвагу й вірність солдатському боргу ми зуміємо оцінити тільки до кінця роману

Особливо важливо у романі минуле генерала Бессонова. Думка про сина, що потрапив у німецький полон, утрудняє його позицію й у ставці, і на фронті. А коли фашистська листівка, що повідомляє про те, що син Бессонова потрапив у полон, попадає в контррозвідку фронту в руки підполковника Осика, здається, що виникла погроза й службі Бессонова.

Напевно, саме загадкове з миру людських відносин у романі – це виникаюча між Кузнєцовим і Зоєю любов

Війна, її жорстокість і кров, її строки, що перекидають звичні подання про час, – саме вона сприяла настільки стрімкому розвитку цієї любові. Адже це почуття складалося в ті короткі годинники маршу й бою, коли немає часу для міркувань і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихих, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до відносин між Зоєю й Дроздовским. А незабаром – так мало часу проходить – Кузнєцов уже гірко оплакує загиблу Зою, і саме із цих рядків узята назва роману, коли Кузнєцов витирав мокре від сліз особа, “сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз”.

Обманувшись спочатку в лейтенанті Дроздовском, кращому тоді курсанті, Зоя протягом усього роману, відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожертву, здатна осягнути своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона як би проходить через безліч випробувань, від настирливого інтересу до грубого відкидання. Але її доброти, її терпіння й співчутливості дістає на всіх, вона воістину сестра солдатам. Образ Зої якось непомітно наповнив атмосферу книги, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночим початком, пещенням і ніжністю

Один з найважливіших конфліктів у романі – конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовским. Цьому конфлікту віддано чимало місця, він оголюється дуже різко й легко простежується від початку до кінця

Спочатку напруженість, що йде ще в передісторію роману; несогласуемость характерів, манер, темпераментів, навіть стилю мовлення: м’якому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасте, командне, незаперечне мовлення Дроздовского. Довгі годинники бою, безглузда загибель Сергуненкова, смертельне поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовский, – все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, моральну несумісність їх существований.

У фіналі пропасти ця позначається ще різкіше: четверо вцілілих артилеристів освячують у солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, що кожний з них зробить, це насамперед ковток поминальний – у ньому гіркота й горе втрат. Орден одержав і Дроздовский, адже для Бессонова, що нагородив його, – він уцілілий, поранений командир батареї, що вистояла, генерал не знає про тяжку провину Дроздовского й швидше за все ніколи не довідається. У цьому теж реальність війни. Але недарма письменник залишає Дроздовского осторонь від тих, що зібралися в солдатського казанка

Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напруженість досягає у фіналі, коли відбувається несподіване зближення Бессонова й Кузнєцова. Це зближення без безпосередньої близькості: Бессонов нагородив свого офіцера нарівні з іншими й рушив далі. Для нього Кузнєцов усього лише один з тих, хто на смерть стояв на рубежі ріки Мишкова. Їхня близькість виявляється більше піднесеною: це близькість думки, духу, погляду на життя. Наприклад, вражений загибеллю Веснина, Бессонов винить себе в тім, що через свою нетовариськість і підозрілість він перешкодив зложитися між ними дружнім відносинам (“такими, як хотів Веснин, і якими вони повинні бути”). Або Кузнєцов, що нічим не міг допомогти розрахунку, що гине на його очах, Чубарикова, що терзається пронизливою думкою про те, що все це, “здавалося, повинне було відбутися тому, що він не встиг зблизитися з ними, зрозуміти кожного, полюбити…”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Сюжет повесті Бондарева “Гарячий сніг”