Світ поезії Михайла Старицького
70-90-і роки XIX століття в розвитку української поезії позначені ідейними та естетичними шуканнями, прагненням збагатити їх тематику, розширити коло проблем, які щодня ставить перед людиною життя.
Михайла Старицького, відомого драматурга і театрального діяча, по праву називають також видатним талановитим поетом, який збагатив нашу літературу шедеврами громадянської й інтимної лірики.
Сильна, пристрасна особистість митця з особливою силою виявилась у поезіях, присвячених вічній темі: митець і його роль у суспільстві. У віршах «Коли
Митця поет порівнює з човнярем, що на хисткому човні в горобину ніч бореться з навісною бурею. Так, життя митця нелегке, бо він мусить не тільки сам гідно триматися в цьому шаленому світі, а й підтримувати інших: навчати їх вірити в завтрашній день, сподіватися кращої долі й боротися за неї:
Не бійся вражої наруги;
З
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового – терновий
Вінець узяти на чоло…
В умовах соціального зла доля поета, захисника народу, була важкою, і поет говорить про це в багатьох віршах, визначаючи свій шлях як «шлях тернистий і трудний», але почесний і славний!
Серце поет повне вболівання і глибокого співчуття до знедолених. Образи трудівників села і міста змальовані виразно, правдиво, з любов’ю. Це і виснажені голодом селянки з вірша «Весна», і швачка з однойменної поезії і бідарі, що в латаних свитках бредуть у березневу непогодь по багнистому шляху – в місто найматися на роботу…
Спина, зігнута в роботі,
На спині брудний платок…
Не смачний, мабуть, голоті
Загорьовний шматок!
Про гірку долю дівчини-сирітки оповідає нам вірш «Сумно і тьмяно. У вікна заплакані…» Сльози підступають до горла, коли читаєш вірш «Край коминка», де змальовується крайня бідність і голодне життя вдови та її дрібних діточок, які в напіврозваленій хаті мерзнуть, не маючи ні тепла, ні шматка хліба.
Тематика віршів Старицького розмаїта. Багато поезій присвячено оспівуванню України, її незрівнянної природи. її’ талановитих і працьовитих людей, звеличенню українського козацтва та його героїчних ватажків. Любов до рідного краю змушує поета не тільки вболівати за його долю, а й вірити в сили народу, будити його національну гідність:
Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважати себе.
Особливу сторінку в поетичній спадщині М. Старицького являє інтимна лірика. Ці вірші відзначаються високою художньою майстерністю, глибоким змістом, навчають цінувати прекрасне почуття любові, берегти його від опошлення, розбещеності, аморальності.
Вірші циклу «Монологи про кохання» – це справжні народні перлини. Так, дійсно, народні, бо своєю мелодикою, щирістю, задушевністю стоять дуже близько до фольклорних шедеврів. Недарма багато з них стали популярними в народі піснями:
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, кохана, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Чистота почуттів молодих людей, їхня ніжність, вірність, оспівані поетом, відгукуються в серцях людей теплою хвилею радості за прекрасне кохання, не отьмарене ні важкими умовами життя, ні непосильною працею. Поет розкриває перед нами ідеал кохання, до якого людство завпеди буде прагнути.
У золотому фонді української літератури дорогоцінним скарбам сяє поетична спадщина Михайла Старицького.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)