Сучасний літературний процес
Період 1956-1964 рр. дістав у СРСР назву “хрущовської відлиги”. Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов у 1956 р. на XX з’їзді КПРС зробив спробу врятувати комуністичну ідеологію шляхом відмови від масових репресій, гострої критики сталінізму та послаблення ідеологічного тиску. Повернулися живими зі сталінських таборів Б. Антоненко-Давидович, В. Мисик, 3. Тулуб. В УРСР у цей час з’явилися нові журнали “Березіль” (з 1956 р. до 1991 р. “Прапор”), “Всесвіт” (1958), “Слово і час” (з 1957 р. до 1990 р. “Радянське літературознавство”). Було
Послаблення ідеологічного тиску сприяло певному творчому піднесенню митців старшого покоління: М. Рильського (сам поет назвав це добою свого “Третього цвітіння”), М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та інших поетів старшого покоління. В. Сосюра написав автобіографічний роман “Третя рота” та поему “Розстріляне безсмертя” (які були надруковані лише наприкінці 1980-х рр.)- Тема сталінських репресій стала однією з провідних у романах О. Гончара “Людина і зброя” (1960), М. Стельмаха “Правда і кривда” (1961), Л. Первомайського “Дикий мед” (1963), поеми М. Бажана “Політ крізь бурю” (1964).
На початку 1960-х рр. постало нове покоління молодих поетів та письменників, які дістали загальну назву “шістдесятники”. Це були поети: Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч, В. Симоненко, В. Коротич, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Жиленко, Р. Третьяков, М. Сингаївський; прозаїки: Ю. Му шкетик, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Щербак, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, Р. Іваничук; критики: І. Дзюба, І. Світличний, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк та ін. Шістдесятники зробили спробу звільнитися з лабетів тоталітарної ідеології та ствердити в українській літературі гуманістичні цінності, відродити національну культуру. На думку сучасної дослідниці Н. Зборовської, шістдесятництво постало в історії української літератури як “дволике, перехідне явище”. Оскільки більшість митців значною мірою залишалося в полоні радянських ілюзій, то зруйнувати старий “соцреалістичний” міф та створити модерний національний їм так і не вдалося. Світоглядна роздвоєність між радянським та українським призвела до подальшого конформізму та відсутності принципово нових художніх ідей. Як зазначає Н. Зборовська, “характерною ознакою провалу в прозі була відсутність повноцінного реалістичного роману” в українській літературі другої половини XX ст.
Поети-шістдесятники прагнули оновити поезію, пов’язавши українські національні традиції із модерністськими художніми досягненнями вітчизняної та світової літератур. Поезія 1960-х рр. прагнула до синтезу, до взаємодії з публіцистикою і наукою, особливо з філософією та іншими формами мистецтва. Притча і балада – улюблені жанри шістдесятників. В українській поезії з’явилися такі різновиди східного вірша, як газель і рубаї.
Усе це мало на меті створити інтелектуальний дискурс на національному грунті, вийти за межі утилітарно-провінційної обмеженості, на яку прирікала українську культуру колоніальна сутність соцреалізму. У прозі 60-70-х рр. значною мірою посилився психологізм, що свідчило про перенесення центру уваги зі сфери соціального та публічного до приватного та індивідуального. Найяскравіше психологічна тенденція української прози проявилася в інтелектуально-міфологічних творах В. Шевчука та реалістично-імпресіоністичній новелістиці Гр. Тютюнника. Провідною ознакою творів Гр. Тютюнника стала трагічна самотність його героїв, що програли боротьбу із соціумом внаслідок своєї душевної незахищеності та доброти. Цікавими спробами українського інтелектуально-психологічного роману стали твори Р. Андріяшика “Люди зі страху” (1965), “Додому нема вороття” (1969), “Полтва” (1969).
Популяризації української літератури сприяли історично-психологічні романи П. Загребельного “Диво” (1968), “Первоміст” (1972), “Євпраксія” (1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983). Письменник прагнув розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою.
Цікавим явищем стала умовно-алегорична, т. зв. “химерна” проза, що використовувала елементи міфологічного мислення, початок якій поклав роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу” (1959). Це були твори “Катастрофа” (1968) та “Ірій” (1974) В. Дрозда, “Хроніка міста Ярополя” (1968) Ю. Щербака, “Жбан вина” (1968) Р. Федоріва, дилогія “Лебедина зграя” (1971) і “Зелені млини” (1976) В. Земляка та ін.
Шістдесятники виступали як певна культурно-ідеологічна опозиція системі, що спричиняло, зрозуміло, незадоволення з боку влади. З середини 1960-х рр. розпочалися арешти української інтелігенції. 1965 р. потрапили за грати І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Калинець, В. Стус, В. За-харченко, В. Марченко та ін. Нова хвиля арештів пройшла 1972 р. Водночас були засуджені офіційною критикою за відступи від радянської ідеології та пропаганду націоналістичних ідей такі твори, як “Собор” О. Гончара, “Мертва зона”, “Родинне вогнище” Є. Гуцала, “Мальви” Р. Іваничука, “Полтва” Р. Андріяшика, “Меч Арея” І. Білика та ін. Фактично, ці твори було вилучено з літературного процесу того періоду. Звільнили з роботи або позбавили можливості друкуватися Б. Антоненка-Давидовича, Μ. Лукаша, Г. Кочура, Михайлину Коцюбинську, В. Голобородька, В. Іва-нисенка та ін. Багато з тих, хто дебютував у шістдесяті, змушені були на довгі роки замовкнути (В. Шевчук, Л. Костенко) або писати “покаянні листи”. Твори замовчуваних і ув’язнених митців поширювалися у машинописах (“самвидав”) або виходили за кордоном, де діяло кілька українських видавництв.
Для українців, як і для багатьох народів світу, тією чи іншою мірою не чужим є явище еміграції. Громадяни нашої держави виїжджали зі своєї землі з різних причин, але в основному з економічних і політичних.
Серед емігрантів було багато талановитих письменників, художників, композиторів, науковців. Час еміграції був ще й часом революційних подій, часом українського відродження – дивовижним, радісним, тривожним. На літературному небосхилі з’явилися революційні романтики, символісти, модерністи, футуристи. Що не поет – то нова форма, нова концепція художнього розвитку. Багато хто з них емігрував до Чехословаччини, зокрема до Праги, згодом там виникла так звана поетична “Празька школа”.
Чеський літературознавець Мікулаш Неврлий сказав: “”Празьку школу” утворили художньо найталановитіші пореволюційні поети, більшість з яких ще донедавна зі зброєю в руках боролась за українську державу і після занепаду УНР опинились за кордоном. Світоглядно й тематично до неї належали Ю. Дараган, Є. Маланюк, Олег Ольжич, Л. Мосендз, Юрій Клен, Юрій Липа, О. Лятуринська, Н. Левицька-Холодна, О. Теліга, Галина Мазуренко, О. Степанович, А. Гарсевич. Це не група, об’єднана організаційно,- це поети, які писали в еміграції в Празі та Подєбрадах”.
Термін “Празька школа” умовний, тому що це не була група, об’єднана організаційно,-
Із статутом, ідеологічною та політичною платформою.
У творчості письменників “Празької школи” звучать ностальгічні мотиви до історичного минулого України. Окреслений новий ліричний герой у поезії – свідомий до національного обов’язку, твердий у переконаннях, рішучий, вольовий.
Поезія представників “Празької школи” має високий естетичний рівень, вона пройнята новаторськими пошуками і за стилем є синтезом реалізму/ неоромантизму, символізму та інших новітніх досягнень модернізму.
Оксана Лятуринська – письменниця, скульптор, маляр, есеїст та перекладач. В еміграції з 1924 року: спочатку жила в Чехословаччині, а потім у Німеччині та СІЛА, померла 1970 року в Міннеаполісі.
Перша її збірка має назву “Гусла” (1938). Поетеса занурювалася у проукраїнську добу. Вона уникала стилізації. Для Оксани Лятуринської неначе не існувало часових меж, оскільки історична протяжність “стискалася” в одній точці ліричного сюжету.
Історіософічні мотиви є центральними і для Олега Ольжича, сина уславленого українського лірика Олександра Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався у праісторичну добу (збірка “Рінь”, 1935). Також йому належать збірки “Вежі”, “Підзамча”, “Гали”, “Воно зросло з шукання і розлуки”.
Ліричний герой його поезій – твердий у переконаннях борець за національну ідею, сильна людина. Для поетичного стилю О. Ольжича характерні висока культура та самобутність образного мислення.
В осередді тематичного розмаїття єдиної поетичної збірки Юрія Клена “Каравели” (1944) символом історіософічних роздумів також поставала Україна в широкій історичній протяжності – від Київської Русі до періоду більшовицьких експериментів над Україною.
У своїй ліриці поет поєднував мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки, української барокової та “неокласичної” культури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)