Степовий король Лір – розповідь про минулі події
У зимовий вечір шестеро людей зібралися біля старовинного університетського товариша. Люди, мабуть, немолоді і з освітою. Мова зайшла між іншим про Шекспіра, про те, що його типи вірно “вихоплені з самих надр людської” суті “. Кожен називав тих Гамлетів, Отелло і інших героя шекспірівських трагедій, яких довелося зустріти серед оточуючих. А господар “знав колись одного короля Ліра” і на прохання інших негайно “приступив до оповідання”. Дитинство і юність оповідача пройшли в селі, в маєтку матері, багатої поміщиці. Їх найближчим
Дивовижне безстрашність і безкорисливість були йому властиві. Років 25 тому він врятував життя Наталії Миколаївні, (так звали поміщицю, мати оповідача), утримавши її карету на краю глибокого яру, куди коні вже впали. “Посторонки і шлеї порвалися, а Мартин Петрович так і не випустив з рук схопленого їм колеса – хоча кров бризнула в нього
Він пишався древнім дворянським походженням і вважав, що вона зобов’язує благородно надходити, “щоб ніякої смерд, земець, людина підвладна і думати про нас поганого не осмілився! Я – Харлов, прізвище своє он звідки веду… і честі щоб у мені не було?! Та як це можливо?”
Предком Харлова був швед Харлус, що в давні часи приїхав до Росії, “побажав бути російським дворянином і в золоту книгу записався”.
Його дружина померла, залишилися дві доньки, Ганна і Євлампія. Сусідка Наталя Миколаївна спочатку видала заміж старшу; чоловіком Анни став якийсь Слеткін, син дрібного чиновника, послужливий, досить злісний і жадібний. Для Євлампії сусідка також “припасла” нареченого. Це був відставний армійський майор Житков, людина вже немолода, бідний, який “ледь розумів грамоті і дуже був дурний”, але хотів потрапити в керуючі маєтком. “Що інше-с, а зуб вважати у мужви – це я до тонкощів розумію, – казав він…” Ох, не про благородство тодішніх моралі це все свідчить!
А чого вартий брат покійної дружини Харлова хтось Бичков, на прізвисько “Сувенір”, “поселився” в будинку багатої поміщиці Наталії Миколаївни, матері оповідача, “як не те блазня, не те нахлібника”. “Це була людина мізерний, всіма зневажається: нахлібника одним словом”. Відчувалося, що будь у нього гроші, “самий б поганий людина з нього вийшов, аморальний, злий, навіть жорстокий”.
Але, може бути, дочки Харлова на висоті, вважаючи, як і батько, що далекі предки зобов’язують? Одного разу влітку, під вечір у дім до Наталі Миколаївни з’явився Мартин Петрович, небувало замислений, блідий. Він щось хотів повідомити, бурмотів незв’язні слова, потім раптом вийшов, сів на свої бігунки і помчав. А наступного дня приїхав знову і розповів, що тиждень тому, прокинувшись, відчув, що рука і нога не діють. Параліч? Але потім він “знову увійшов в дію”.
Сприйнявши це, як застереження, (до того ж приснився поганий сон), старий вирішив розділити маєток між двома дочками. Він попросив, щоб при здійсненні формального акту були присутні син поміщиці, (згодом розповів друзям цю історію), і мешкав у її будинку Бичков. Запросив від також і її керівника, і нареченого Євлампії Житкова.
Виявилося, що всі папери вже підготовлені і “палата затвердила”, оскільки Мартин Петрович у ході оформлення паперів “грошей не шкодував”.
“- Невже ти все свій маєток без залишку дочкам надаєш?
– Звісно, без залишку.
– Ну, а ти сам… де будеш жити?
Харлов навіть руками замахав.
– Як де? У себе в будинку, як жив доселючі… так і надалі. Яка ж може бути зміна?
– І ти в дочках своїх і в зятя так упевнений?
– Це ви про Володьку щось говорити бажаєте? Про ганчірку, оця? Та я його куди хочу Пихней, і туди, і сюди… Яка його влада? А вони мене, дочки тобто, на все напувати, одягати, взувати… Помилуйте! Перша їх обов’язок!”
Сусідка поміщиця з огляду на важливість моменту відверто висловила свою думку: “Ти мене вибач, Мартин Петрович; старша у тебе, Ганна, гордовита відома, ну та й друга вовком дивиться…”
Але Мартин Петрович заперечив: “Та щоб вони… Мої дочки… Та щоб я… з покори якось вийти? Так їм і уві сні… Противитися? Кому? Батькові? .. Сміти? А проклясти-то їх хіба довго? У тремтінні та в покірності свій вік прожили – і раптом… Господи!”
Мабуть, життя в тремтінні та в покірності – не найкращий учитель.
Настав день “здійснення формального акту”. Розділ майна. Дуже все було урочисто.
Мартин Петрович одягнувся в ополченського 12-го року наряд, на грудях його красувалася бронзова медаль, збоку висіла шабля. І яка значна поза. Ліва рука на рукоятці шаблі, права на столі, вкритому червоним сукном. І на столі – два списаних аркуша паперу – акт, який треба було підписати.
“І яка важливість позначалася в його поставі, яка впевненість у собі, у своїй необмеженою й безсумнівною влади!”
Мартин Петрович, при всьому безкорисливість, не позбавлений був певних людських слабкостей. Бажання покрасуватися, продемонструвати свою значимість і виставити своє добро напоказ! “Твори милостиню таємно”, – сказано в Євангелії. (Ймовірно, це не тільки до милостині відноситься, але до будь-якого благодіяння).
Урочисто все було, дуже урочисто… І священик був присутній. Але не згадали, що є в Євангелії ще хороші правила, наприклад: “прославляє себе сам, принижений буде”. Якби люди не те що виконували… хоча б знали про ці принципи людських відносин. Але погляньте, наприклад, на справника, представника земського суду. Що йому до всіх принципів! “Жирненьким, блідуватий, неохайний панок… з постійною, хоч і веселої, але паскудної посмішкою на обличчі: він мав славу за великого хабарника… По суті його цікавила одна майбутня закуска з горілочкою”.
“- На, візьми, читай! А то мені важко. Тільки дивись, не Лотош! Щоб усе панове присутні вникнути могли “, – досить безцеремонно наказав Мартин Петрович зятеві, з улесливим виглядом стояв біля дверей.
А останню фразу акту Мартин Петрович побажав прочитати сам. “І цю мою батьківську волю дочкам моїм виконувати і спостерігати свято і непорушно, яко заповідь, бо я після Бога їм батько і голова, і нікому звіту давати не зобов’язаний і не давав…”
Це була саморобна “папір”, складена за вказівкою Мартина Петровича вельми барвисто і переконливо, а справжню дарчий запис, складену за формою, “без всяких цих квіточок”, прочитав потім справник.
Але і це було ще не все.
“Введення у володіння” нових двох поміщиць відбувався на ганку в присутності селян, дворових, а також понятих і сусідів. Справник, (той самий “жирненьким панок з… веселою, але паскудної посмішкою на обличчі”), надав своєму обличчю “вид грізний” і вселяв селянам “про слухняність”. Хоча немає більш “сумирних фізіономій”, ніж у харловскіх селян. “Одягнений у худі сіряк і прорвані кожухи”, селяни стояли нерухомо і як тільки справник випускав “вигук” на зразок: “Чуєте, чорти! Розумієте, дияволи!”, Кланялися раптом всі разом, немов по команді” … Видно, Мартин Петрович їх, як слід, вимуштрував.
Ох, скільки всього ще треба було в найближчі 100-150 років! Звичайно, “блаженні смиренні”, “блаженні лагідні”, – стверджує Євангеліє. Але це коли все навколо смиренні і лагідні – не від страху, а за внутрішнім переконанням. До такого рівня ще дуже було далеко. Ще потрібно було в майбутньому, трохи розпрямившись, громити поміщицькі садиби, потім знову пережити подобу кріпосного права: без паспортів, без права хоч слово вільно сказати, з підневільним тяжкою працею за порожні “палички” замість трудоднів; під владою нових “поганяв”, виросли з своєї ж середовища, не з поміщиків або куркулів.
Коли-небудь при іншому рівні технічної оснащеності, свідомості, відносин – стануть, можливо, все милостивими, лагідними, чистими серцем. Але тоді, за часів Тургенєва… І як чуйно він помітив всі важливі подробиці тодішнього життя, як зумів передати їх – точно, реально, жваво. Занадто довго, докладно? Зате, якщо у Тургенєва все підряд читати, виникає жива картина, навіть у теперішніх наших недоліках багато що пояснює.
Сам Харлов не побажав вийти на ганок: “Мої піддані і без того моїй волі підкоряться!”
Чи то заманулося йому раптом покомизитися в останній раз, чи то ще що спало на думку, але він потім гаркнув у кватирку: “Коритися!”
Доньки, нові поміщиці, трималися важливо. А особливо змінився зять Мартина Петровича Слеткін. “Руху голови, ніг залишилися підлеслевим”, але весь вигляд тепер говорив: “Нарешті, мовляв, дорвався!”
Був молебень. Анна і Євлампія, вже перш кланяєшся Мартину Петровичу до землі, знову за наказом батька “дякували йому земно”.
Потім застілля, тости. І раптом жалюгідний, метушливий Сувенір, (брат покійної дружини Харлова), як видно сп’янівши, “залився своїм в’ялим, паскудний сміхом” і став пророкувати як надійдуть надалі з Мартином Петровичем: “Голої спиною… та на сніг!”
“- Що ти брешеш? Дурень! – Презирливо мовив Харлов.
– Дурень! дурень! – Повторив Сувенір. – Єдиному Всевишньому Богу відомо, хто з нас обох справжній-то дурень. А ось ви, братику, сестрицю мою, дружину вашу заморили… “
Загалом, розмови під час застілля були відверті. Нарешті, Мартин Петрович повернувся до всіх спиною і вийшов. Потім всі роз’їхалися.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)