Степан Радченко – завойовник міста чи його жертва? (за романом В. Підмогильного “Місто”)
Питання про долю персонажа роману “Місто” Степана Радченка досить неоднозначне. Автор показує нам шлях поступового кар’єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією. Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста з метою вступити в технічний інститут, а після його закінчення повернутися до села. Але вже з початку він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, низького,
Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інститут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літературній сфері і починає писати доволі успішні оповідання. Отже, на поверхні – шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: “У тебе душа – грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане”. Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя поступово переходить із категорії “чуже” у категорію “своє”, тому проблема завоювання просто зникає. Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття виявилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо “людина зникла від тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених”. Його творчість – це шлях “від хлоп’ячої витівки до душевної виразки”. Розчарування в місті, яке видається Радченку “помилкою історії”, пробуджує в його душі прагнення повернутися до першовитоків, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Проте зробити це виявляється неможливим і через об’єктивні (Надійка вже одружена й вагітна), і через суб’єктивні причини. Готовність відмовитися від минулого Призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини “без грунту”, яка усвідомила втрату самоідентичності та духовної основи, є одною з наскрізних утворі. Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі інших. Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звільнення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнаку людини та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: “І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей”.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)