“Срібне століття” російської поезії
Початок XX століття увійшов до історії літератури під красивою назвою “срібне століття”. На цей період припав великий зліт російської культури, що поповнив поезію новими іменами. Початок “срібного століття” прийшовся на 90-і роки XІX століття, його пов’язують із появою таких чудових поетів, як В. Брюсов, І. Анненський, К. Бальмонт. Розквітом цього періоду в російській культурі вважають 1915 рік – час його найвищого підйому. Нам відомі тривожні історичні події цього часу. Поети, як і політики, намагалися відкрити для себе щось нове.
Насамперед художник пізнає навколишній світ не в результаті роздумів, а в процесі літературної творчості – у момент послання йому через творче самозабуття. “Тінь нестворених
Юнак блідий з поглядом палаючим, Нині даю я тобі три завіти. Перший прийми: не живи сьогоденням, Тільки майбуття – область поета. Пам’ятай другий: нікому не співчувай, Сам же себе полюби безмежно. Третій не забувай: поклоняйся мистецтву, Тільки йому, бездумно, безцільно.
Але ці завіти не означають, що поет не повинен бачити життя, створювати мистецтво заради мистецтва. Це доводить багатогранна поезія самого Брюсова, що відображає життя у всій її розмаїтості. Поет знаходить вдале сполучення форми і змісту. Він пише: “І я бажаю, щоб всі мої мрії, Що дійшли до слова й до світла, Знайшли собі бажані риси”. Для символістів характерна зосередженість на внутрішньому світі поета. У К. Бальмонта, наприклад, зовнішній світ існував лише для того, щоб поет міг виразити у ньому свої власні почування: “Я ненавиджу людство, Я від нього тікаю, поспішаючи. Моя єдина батьківщина – мов порожня душа”. Це видно і на прикладі наступних рядків, де спрямованість Бальмонта до внутрішнього світу відбита не тільки змістом, але і формою (часте використання займенника “я”):
Я мрією уловлював тіні, що йдуть, Що йдуть тіні дня, що погасає, Я на вежу сходив, і тремтіли щаблі, І тремтіли щаблі під ногою у мене. У поезії К. Бальмонта можна знайти відбиття всіх його щиросердечних переживань. Саме вони, на думку символістів, заслуговували на особливу увагу. Бальмонт намагався відтворити у образі, у словах будь-яке, нехай навіть тимчасове, відчуття. Поет пише: Я не знаю мудрості, придатної для інших, Тільки скороминущості я вкладаю у вірш. У кожній скороминущості бачу я світи, Повні мінливої райдужної ігри.
У суперечці із символізмом народилася нова літературна течія “срібного століття” – акмеїзм. Поети цього напрямку – М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам – відкидали прагнення символізму до незвіданого, надмірну зосередженість Поета на внутрішньому світі. Вони розповсюджували ідею відображення реального життя, звертання поета до того, що можна пізнати. А за допомогою відображення реальності художник-акмеїст стає дієприкметниковим до неї. І дійсно, у творчості Миколи Гумільова ми знаходимо в першу чергу відбиття навколишнього світу у всіх його фарбах. У його поезії ми знаходимо екзотичні пейзажі й звичаї Африки. Поет глибоко проникає в світ легенд і переказів Абіссінії, Рима, Єгипту. Про це говорять такі рядки:
Я знаю веселі казки таємничих країн Про чорну діву, про пристрасть молодого вождя, Але ти занадто довго вдихала важкий туман, Ти вірити не бажаєш у будь-що, крім дощу. І як я тобі розповім про тропічний сад, Про стрункі пальми, про запах неймовірних трав. Ти плачеш? Послухай… далеко, на озері Чад Вишуканий бродить жираф.
Кожний вірш Гумільова відкриває нову грань поглядів поета, його настроїв, бачення світу. Наприклад, у вірші “Капітани” він з’являється перед нами як співак відваги, ризику, сміливості. Поет співає гімн людям, що кидають виклик долі й стихіям:
Швидкокрилих ведуть капітани – Відкривачі нових земель, Для кого не страшні урагани, Хто зазнав мальстрьоми й міль. …Хто голкою на розірваній карті Відзначає свій сміливий шлях.
Зміст і вишуканий стиль віршів Гумільова допомагають нам відчути повноту життя. Вони є підтвердженням того, що людина сама може створити яскравий, барвистий світ, пішовши від сірої буденності. До світу прекрасного вводить нас і поезія Ганни Ахматової. Її вірші вражають внутрішньою силою почуття. Поезія Ахматової – це й сповідь закоханої жіночої душі, і почуття людини, що живе всіма страстями XX століття. За словами О. Мандельштама, Ахматова “принесла в російську лірику всю величезну складність і психологічне багатство російського роману XІX століття”. І дійсно, любовна лірика Ахматової сприймається як величезний роман, у якому переплітаються багато людських доль. Але найчастіше ми зустрічаємо образ жінки, що жадає любові, щастя:
Теперішню ніжність не поплутаєш Ні із чим, і вона тиха. Ти дарма дбайливо кутаєш Мені плечі й груди в хутра. І дарма слова покірні Говориш про першу любов. Як я знаю ці завзяті Неситі погляди твої!
Прийшла на зміну акмеїзму нова літературна течія “срібного століття” – футуризм – яка відрізнялася агресивною опозиційністю традиційним віршам поетів-класиків. Перший збірник футуристів називався “Ляпас суспільному смаку”. З футуризмом була зв’язана рання творчість Володимира Маяковського. У ранніх віршах поета відчувається бажання вразити читача незвичайністю свого бачення світу. Наприклад, у вірші “Ніч” Маяковський використовує несподіване порівняння. У поета освітлені вікна нічного міста викликають асоціацію з віялом карт. У уяві читача виникає образ міста-гравця:
Багряний і білий відкинутий і зім’ятий, У зелений кидали жменями дукати, А чорним долоням вікон, що збіглися, Роздали палаючі жовті карти.
Поети-футуристи В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський протиставляли себе класичній поезії, вони намагалися знайти нові поетичні ритми й образи, створити поезію майбутнього. Поезія “срібного століття” відкриває нам неповторний і дивний світ краси і гармонії. Вона вчить нас бачити прекрасне в повсякденному, глибше розуміти внутрішній світ людини. А пошуки поетами “срібного століття” нових віршованих форм, переосмислення ними ролі творчості дають нам більш глибоке розуміння поезії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)