Сергій Єсенін “Останній поет села”
За Сергієм Єсеніним міцно закріпилася слава поета “із селянським ухилом”. По своєму народженню і покликанню він був таким: “У мене батько – селянин, Ну, а я – селянський син”. Світ віршів Єсеніна – світ сільський, у такому ж ступені як світ поезії Маяковського або Блоку – міський. Поет – один з деяких у російській літературі того часу виходець із села, і він по праву сприймав себе як ліричного представника сільського укладу у різноманітті напрямків сучасної йому поезії. Перший збірник єсенінських віршів називається “Радуниця”.
Трійці день і Купала, дівич-вечір і солдатські проводи, сільські гулянки і ярмарки незмінно супроводжують читача його віршів. Так, у чергуванні праці і нехитрих свят, і проходить життя мешканців сільського світу Єсеніна. Світ цей – патріархальний, зі своїми звичаями і ритуалами, глибоко релігійний. Рожеві ікони, сільська церківка, прочани, сам Господь, що йде “катувати людей у любові” – всі ці образи суть невід’ємна частина його описів. Релігійність властива селу споконвічно, це те джерело, з якого виросла глибока моральна сила народу, чистота і любов до ближнього. А крім того, у ній – потужний естетичний початок, адже всякий церковний ритуал, усяке свято одночасно і яскраве, що радує душу видовище:
Пахне яблуком і медом По церквах твій лагідний Спас. І гуде за границями На лугах веселий танок.
Поступово, у поезії Єсеніна образ села переростає в уособлення всієї Росії. Близький і дорогий його серцю уклад життя поет поширює на всю країну:
Гой ти, Русь, моя рідна, Хати – у ризах образа… Не бачити кінця і краю – Тільки синь у очі.
Мрії про майбутнє Росії у Єсеніна пов’язані, насамперед, з патріархальним сільським раєм. Міської цивілізації він віддає перевагу життю, “прив’язаному” до землі, до сільської праці, до природи. Індустріальна Америка викликає у нього почуття гострого неприйняття. Його мрія – змінити вигляд цієї “відколотої” країни. Його райська країна бачиться йому в нивах і хатах, у променях призахідного сонця, зі світлим ім’ям Спасу. Для художньої системи Єсеніна властиве протиставлення міста і села, причому йому доданий поетом характер глобального, світоглядного конфлікту. У творчості автора можна простежити цілий ряд контрастних ознак, властивих цим двом світам: світ сільський – здоровий, чистий, повноцінний, світлий, добрий, природний і живий; світ міський – хворий, порочний, збитковий, похмурий, жорстокий, штучний і мертвий. Життя в місті згубно позначається на душі героя:
Я втомленим таким ще не був… Нескінченні п’яні ночі І в розгулі туга не вперше!
Він зі смутком згадує своє колишнє життя, далеке міським порочним забавам, суєті. Від всіх його простих і світлих радостей сільського світу тільки і залишилося, щоб “смуток свій зменшити”, “золото вівса подати кобилі”, побаченій на міській вулиці. Герой почуває себе незатишно у новому для нього міському світі. Його рішення залишитися у ньому обіцяє біль і тугу, п’яні ночі у столичних шинках, репутацію “хулігана”. І тому йому часто хочеться повернутися в рідне село:
Слухати пісні дощів і черемшин, Чим здорова живе людина.
Місто вороже і агресивне. Воно наступає на милі серцю поета поля. Під п’ятою залізного коня зворушливо тонконогий кінь приречений на загибель, спілі колосся збере нежива, чужа долоня, а співакові рідної сторони прийдеться їй співати “аллілуйя”. Наступ міста автор порівнює з безжалісним полюванням:
Місто, місто, ти у сутичці залізній Охрестило нас як падло і мерзота.
У післяреволюційній творчості Єсеніна тема села знайшла нове звучання. Сіло змінилося. Із церков і дзвіниць зняті хрести, замість ікон – портрети Леніна, навкруги – суєта, нове життя, нові інтереси. Ніхто не пам’ятає поета у рідному селі, яке, як почуває герой, колись буде тільки тим і знамените, “що тут… баба народила російського скандального поета”. З тугою дивиться поет на нове село, де не потрібна його поезія, та й він сам. І у його віршах з’являються нові настрої. Він намагається звикнути до того, що відбувається і побачити в ньому що-небудь близьке. Він пише: “Мені тепер по душі інше”. Бідні поля, жалюгідні халупи, убогість – от таким він бачить образ колишнього села. В ім’я благоденства, багатства країни – “кам’яного і сталевого” – він відступається від нього. Але не можна сказати, що поет віддає рідний йому життєвий уклад, переходить у стан супротивника. Ні, йому як і раніше близькі ідеї його молодості. Він як і раніше дорожить теплом і світлом сільського життя. За поверхневим міським лиском, за лайковими рукавичками і закордонним костюмом – все той же “безтурботний хлопець”, що запросто може взяти в руки косу і вивести нею “трав’яні рядки”. Читати їх зможе “кожна корова”, і тому душу героя наповнює радість: результат його праці ясний і очевидний, до того ж безсумнівно корисний, тоді як вірші… І тому він з повним правом говорить про себе: “Однаково залишився я поетом Золотої, зробленої з колод хати”. У слова “золотий” – кілька значень. Їхня сукупність, на мій погляд, як не можна більш повно і точно характеризує відношення Єсеніна до даної теми.
По-перше, “золотий” – виходить, зроблений із золота, тобто дорогоцінний, дорогий (в обох змістах слова). По-друге, “золото” – так ми говоримо про щось або комусь чудове, прекрасне. По-третє, золотий – це кольори сонця, джерела світла і тепла, кольори улюбленого автора.
У його віршах – “сонця промінь золотий”, золоті зірки, позолоть листопаду, золото колосів, “земля моя золота”. Це слово – одне з найпоширеніших епітетів у поезії Єсеніна, і з ним завжди зв’язане почуття любові і світла. І тому хата у поета “зроблена з колод” і “золота”. У ряді співаків сільського життя Єсенін, мабуть, дійсно “останній поет”. Всією своєю творчістю він був відданий цій темі. Проникливість, глибоке почуття, поетична сила його віршів про село не залишають байдужим читача і свідчать про те, що всім серцем, всією душею автор любив цей прекрасний і світлий світ свого дитинства і своїх дорослих снів.
До чорта я знімаю свій костюм англійський. Що ж, дайте косу, я вам покажу – Я чи вам не свійський, Я чи вам не близький, Пам’яттю села я чи не дорожу? С. Єсенін
(1 votes, average: 5,00 out of 5)