Останній прозовий твір Нерваля “Орелія”

Останній прозовий твір Нерваля “Орелія” був написаний за кілька місяців до його смерті. Задум і зміст цього твору пов’язаний з душевною хворобою, якою страждав письменник. Перший її приступ стався в 1841 p., потім вони неодноразово повторювалися, проте після них розумові й творчі сили Нерваля поновлювалися. Душевна хвороба є фактом не тільки його біографії, а й творчості, з нею французькі дослідники пов’язують своєрідний характер його пізніх творів, їхню “загадковість”. Але ця проблема має й інший аспект, свідчення чому є передусім

“Орелія”. В цьому творі Нерваль ставив перед собою завдання з можливою точністю описати стан душевно хворої людини, процес протікання хвороби. У листі до батька він повідомляв: “Я пробую описати ті враження, якими наділила мене хвороба. Це прислужиться науці”. За вдалим визначенням Т. Готьє, близького друга Нерваля, “Орелія” – це “сам Розум, під чиє диктування Безумство пише свої мемуари”, причому автор і тут не зрадив своєму стилю, “ясному, прозорому й логічному”.

Поетична спадщина Нерваля, якщо не враховувати ранніх його віршів, невелика за обсягом. Складається вона в основному з двох циклів,

з “Одолет” і “Химер”. До першого циклу ввійшли поезії першої половини 30-х років, коли відбувалося становлення Нерваля як самобутнього поета. Назва циклу “Одолети”, тобто “маленькі оди”, запозичена у П. де Ронсара, видатного французького поета XVІ ст. В цих простих за змістом і прозорих за формою віршах зійшлися дві поетичні традиції: французької поезії XVІ ст., поезії докласицистичної, якою захоплювався Не-рваль, і народної поезії, яка збереглася в близькій його серцю провінції Валуа.

В одолетах відсутні як байронічні мотиви гордої самотності й скорботи, так і притаманне живописному романтизму захоплення яскравістю барв і пластичністю форм. Немає у Нерваля також риторичного пафосу й риторичних фігур, від яких не могли відмовитися ні Гюго і Ла-мартін, ні Мюссе і Віньї. Натомість маємо тонке й проникливе вживання в неяскраву поезію повсякденного життя й звичайних речей, чим його “маленькі оди” нагадують Кітса. Нерваль не лякався сфери побуту, яку романтики в більшості своїй вважали суцільно тривіальною та непоетичною, і дав у циклі “Одолети” кілька чудових жанрових зарисовок, злегка овіяних елегійністю (“Бабуся”, “Кузина”, “Алея Люксембурзького саду”). Деякі з поезій циклу озиваються народною піснею, її образним ладом, її інтонаціями й ритмомелодикою (“В лісовій гущавині”, “Сі-далізки”).

Але поетична слава Нерваля засновується передусім на циклі “Химери”, що з’явився у складі збірки “Дочки вогню” за рік до його смерті. Чисельно зовсім невеликий, цей цикл посів помітне місце у французькій поезії, саме в ньому Нерваль “проривається” до поетичних структур XX ст. Складається цикл із сонетів строгої поетичної форми, що відзначається значимістю змісту й архітекто-нічністю структури. Але якщо класичному сонету властиві ясність думки й почуття і їх прозоре пластичне втілення, то в “Химерах” Нерваля, при збереженні пластичної виразності форми, сонети наповняються складним і неоднозначним змістом. В них з’являються міфологічні паралелі, історичні й літературні ремінісценції, різнопланові асоціації, нерідко вражаюче несподівані, символіка, що дозволяє поетові відтворювати внутрішній світ в незнаній доти складності й глибині.

Нервалеві доводилося відстоювати право на свій “темний стиль”. В передмові до “Дочок вогню” він писав про цикл “Химери”: “Вони (ці сонети) не темніші, ніж мета-

Фізика Гегеля чи “Меморії” Сведенборга; коли їх прояснити, якщо це взагалі можливо, то вони втратять свою чарівність”. Власне, тут Нерваль упереджає відомий принцип Верлена “про неясне говорити неясно”, що має на меті адекватність відтворення душевних станів. Але Верлен мав на увазі неясність і невизначеність почуття, його відтінків і перетікань, у Нерваля ж йдеться про складні духовно-душевні комплекси.

Весь цикл освітлює, кажучи словами автора, “чорне сонце меланхолії”, цим визначається і його домінуюча тональність. Своє стражденне життя, потьмарене душевною хворобою, поет переводить в міфічно-символічний план і осмислює його як сходження в царство мертвих. Узагальнене вираження цього мотиву містить перший сонет циклу, в заголовок якого винесене іспанське слово “ЕІ Desdіchado” (знедолений). На українську мову цей сонет переклав свого часу М. Драй-Хмара, але він не надав належної уваги відтворенню образів-ключів із символічним змістом, виділених в оригіналі курсивом (“моя мертва зірка”, “чорне сонце меланхолії”, “квітка, втіха скорботному серцю”), і це позначилося на адекватності перекладу.

Мотиви смерті, могильного мороку і боротьби з ними життєтворних сил проходять через весь цикл, трансфор-муючись у міфічно-символічні образи та парафрази. Витворюється своєрідний поетичний код, в якому виражені обставини й колізії трагічного життя поета, його духовна біографія, і водночас вони набувають надособистісного мі-стеріального змісту.

Свій поетичний шлях Нерваль схарактеризував у таких словах: “Мої перші вірші створені ентузіазмом юності, другого періоду – коханням, останні – відчаєм. Муза ввійшла в моє серце як богиня з золотими словами, а виривається вона з нього як піфія з криками болю й страждання”. Життя поета завершилося трагічно: бездомний і без засобів до існування, він повісився на світанку 26 січня 1855 р. в завулку на вулиці Старих ліхтарів.






Як я розумию щастя.
Останній прозовий твір Нерваля “Орелія”