Сатира на людські пороки в добутках М. Е. Салтикова-Щедріна
Багато письменників і поети використали казку у своїй творчості. З її допомогою автор висміював той або інший порок людини й усього суспільства. Казки Салтикова-Щедрин різко індивідуальні й відмінні одна від іншої. Сатира була зброєю письменника. У середині XІX століття через існуючу строгу цензуру автор не могло до кінця оголити пороки суспільства, показати всю неспроможність російського управлінського апарата. За допомогою казок “для дітей неабиякого віку” автор зміг донести до своїх сучасників різку критику існуючого суспільного
В “Премудрому піскарі” ми бачимо життя освіченого обивателя, що боїться всього на світі. Він постійно сидить узаперті, боячись ліпший раз вийти на вулицю, з ким-небудь заговорити, познайомитися. Він веде життя замкнуту, нудну. Тільки перед смертю замислюється піскар про прожите життя: “Кому він допоміг? Кого пошкодував, що він взагалі зробив у житті гарного? Жив – тремтів і вмирав – тремтів”. Тільки перед особою смерті обиватель усвідомила, що нікому він не потрібний, ніхто його не знає й про нього не згадають. Страшна відчуженість піскаря, його замкнутість. У наступній групі казок зображується життя народних мас, простого трудового народу. Казки “Коняга” і “Сусіди”, “Путям – дорогою” і “Повість про те, як один мужик двох генералів прокормив”, “Кисіль” і інші дають картину життя післяреформеної селянської Росії. В “Повісті про мужика” ми бачимо покірливість мужика, його покірність, беззаперечне підпорядкування двом генералам. Він навіть сам саджає себе на ланцюг, що зайвий раз показує його затурканість. Розкриваються протиріччя між потенційною силою й цивільною пасивністю російського мужика. Мужик є першоосновою й джерелом життя, у той час як генерали самі нічого не вміють робити, не мають поняття про найпростіші речі, зате вміють змушувати працювати на себе простого мужика. “Коняга” – це уособлення народу, його працьовитості, витривалості, затурканості, його каторжного положення. Мораль власників-хижаків показана в казках “Пропала совість”, “Дурень”, “Христова ніч”, “Рождественські казки”. Героя казки “Дурень” Іванушка всі навколишні вважають дурнем, тому що він не може визнати за норму егоїзм. Салтиков-Щедрін сповідає в “Християнській ночі” народну віру в торжество правди й добра. Важливий суд за вчинене зло на землі, а не в загробному світі.
Не зрячи М. Горький говорив, що неможливо зрозуміти Росію другої половини XІX століття без допомоги сатири Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна. М. Е. Салтиков-Щедрін – великий російський сатирик, революціонер-демократ, соратник Чернишевського й Некрасова. Своєю зброєю проти суспільного зла й соціальної несправедливості він обрав сатиру, продовживши й розвивши в нових історичних умовах традиції Фонвізіна й Гоголя. Різні сторони російської дійсності піддає сатирик осуду й осміянню: в “Історії одного міста” – це викриття тупої й самовдоволеної адміністрації, аж до самих самодержців; в “Панах Головлеви” – сатиричне зображення “дворянських гнізд”, що породжують хижацтво й, егоїзм і зрадництво; у нарисах – розкриття паразитичної сутності чиновницького апарата нелюдськості героїв “грошового мішка”, осуд лестощів, лицемірства, підлості. Особливе місце у творчості Салтикова-Щедріна займають казки з їхніми алегоричними образами, у яких автор зумів сказати про російське суспільство шістдесятих-вісім-десятих років дев’ятнадцятого століття більше, ніж історики того років.
Чернишевський затверджував: “Ні в кого з попередньому Щедріну письменників картини нашого побуту не рисувалися фарбами більше похмурими. Ніхто не карав наших власних виразок з більшою нещадністю”.
Салтиков-Щедрін пише “казки” “для дітей неабиякого віку”, тобто для дорослого читача, якому треба відкрити ока на життя. Казка по простоті своєї форми доступна будь-якому, навіть недосвідченому читачеві, і тому особливо небезпечна для “верхів”. Недарма цензор Лебедєв доносив: “Намір г. С. видати деякі свої казки окремими брошурами більш ніж дивно. Те, що г. С. називає казками, зовсім не відповідає своїй назві; його казки – це та ж сатира, і сатира їдка, тенденційна, більш-менш спрямована проти суспільного й політичного нашого пристрою”. Основна проблема казок – взаємини визискувачів і експлуатованих. У казках дана сатира на царську Росію: на чиновництво, на бюрократів, на поміщиків. Перед читачем проходять образи правителів Росії (“Ведмідь на воєводстві”, “Орел-меценат”), визискувачів і експлуатованих (“Дикий поміщик”, “Як один мужик двох генералів прокормив”), обивателів (“Премудрий піскар”, “В’ялення вобла” і інші).
Казка “Дикий поміщик” спрямована проти всього суспільного лада, заснованого на експлуатації, і антинародного по своїй сутності. Зберігаючи дух і стиль народної казки, сатирик говорить про реальні події сучасної йому життя. Хоча дія відбувається в “деякім царстві, деякій державі”, на сторінках казки зображений цілком конкретний образ російського поміщика. Весь зміст його існування зводиться до того, щоб “поніжити своє тіло біле, пухке, розсипчасте”. Він живе за рахунок своїх мужиків, але ненавидить їх, боїться, не виносить їх “холопьего духу”. Себе він уважає щирим представником Російської держави, опорою його, пишається тим, що він потомствений російський дворянин, князь Урус-Кучум-Кильдибаев. Він радується, коли якимось вихром полов’яним віднесло невідомо куди всіх мужиків, і повітря стало в його володіннях чистий – пречистий. Але зникли мужики, і наступив голод такий, що в місті “…на базарі ні шматка м’яса, ні фунта хліба купити не можна”. А сам поміщик зовсім здичавів: “Весь він, з голови до ніг, обростив волоссям… а ноги в нього зробилися, як залізні. Сякатися вуж він давно перестав, ходив же усе більше рачки. Втратив навіть здатність вимовляти членороздільні звуки…”. Щоб не вмерти з голоду, коли був з’їдений останній пряник, російський дворянин став полювати: помітить зайця – “немов стріла зіскочить із дерева, вцепится у свій видобуток, розірве її нігтями, так так з усіма нутрощами, навіть зі шкірою, з’їсть”. Здичавіння поміщика свідчить про те, що без допомоги “мужика” йому не прожити. Адже недарма, як тільки “рій мужиків” відловили й оселили на місце, “запахло в тім повіті половою й овчиною; на базарі з’явилися борошно й м’ясо, і живність усяка, а податей в один день надійшло стільки, що скарбник, побачивши таку купу грошей, тільки сплеснув руками від подиву…”
Якщо ми зіставимо відомі народні казки про пана й мужика з казками Салтикова-Щедріна, наприклад з “Диким поміщиком”, то побачимо, що образ поміщика в казках дуже близький до народних казок. Але мужики відрізняються від казкових. У народних казках мужик тямущий, спритний, спритний, перемагає дурного пана. А в “Дикому поміщику” виникає збірний образ трудівників, годувальників країни й у той же час мучеників-страждальців, звучить їх “слізна молитва сирітська”: “Господи, легше нам пропасти й з дітьми малими, ніж все життя так томитися!” видозмінюючи народну казку, письменник засуджує довготерпіння народне, і казки його звучать як заклик піднятися на боротьбу, від рабського світогляду.
Багато казок Салтикова-Щедріна присвячені викриттю обивательщини. Одна з найбільш гострих – “Премудрий піскар”. Піскар був “помірним і ліберальним”. Папка навчив його “мудрості життя”: ні в що не втручатися, берегти себе. Тепер сидить все життя у своїй норі й тремтить, як би не догодити в юшку або не виявитися в пащі щуки. Прожив він так більше ста років і все тремтів, а коли прийшов час умирати, то й умираючи – тремтів. І виявилося, що нічого гарного він у житті не зробив, і ніхто не пам’ятає його й не знає. Політична спрямованість сатири Салтикова-Щедріна зажадала нових художніх форм. Щоб обійти цензурні перешкоди, сатирик повинен був звернутися до іносказань, натякам, до “езопової мови”. Так, у казці “Дикий поміщик”, оповідаючи про події “у деякім царстві, у деякій державі”, автор називає газету “Звістка”, згадує актора Садовського, і читач відразу довідається Росію середини XІX століття. А в “Премудрому піскарі” виведений образ дрібної, жалюгідної рибешки, безпомічної й боягузливої. Вона як не можна краще характеризує тремтячого обивателя. Щедрін приписує рибі людські властивості й разом з тим показує, що й людині можуть бути властиві “риб’ячі” риси.
Зміст цієї алегорії розкривається в словах автора: “Неправильно думають ті, хто думають, що лише ті піскарі можуть уважатися гідними громадянами, які, збожеволівши від страху, сидять у норі й тремтять. Ні, це не громадяни, а щонайменше марні піскарі”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)