Сам час, як він відтворюється й зображується в художньому творі
Хоч як модно і заманливо повести мову про концепцію часу у творах Мирного, що сягає й тривалості звучання слова у художньому тексті, робити цього не будемо. Бо цілком поділяємо думку Д. С. Лихачова, що для вивчення літератури найсуттєвіший не погляд на проблему часу, а “сам час, як він відтворюється й зображується в художньому творі” .
Для Мирного, як і всієї нової літератури, час давно був усвідомлений не тільки об’єктивним, необоротним потоком, а й таким, що в суб’єктивному сприйманні може то швидко бігти, то котитися рівною хвилею,
Психологія людини може повертати час назад, її пам’ять здатна відтворювати у більшій чи меншій конкретності події минулого, а може з такою ж конкретизацією в уяві заглядати і вперед, розкладати і накладати часові
Для аналітичної прози Мирного характерне як поступальне зображення, так і “стрибки” назад, в минуле, з тим же послідовно-поступальним зображенням подій до точки ретроспекції і дальшим їх продовженням у “дійсному” художньому часі.
Можна сказати, що на прямій минуле – сучасне – майбутнє вся увага класика зосереджена на двох точках (минуле і сучасне), які й контролюють дальший хід, перспективу цієї прямої в майбутнє, хоч є пунктирні спроби й прокладання перспективи у формі снів. Більшого строгий реаліст собі не дозволяв. Відтворюються сновидіння з їх реалістичним вмістом ірреальностей, часовими стрибками взад – вперед, різними неймовірними перетворюваннями, пророчими моментами (сон Чіпки, Христі з павуком-Проценком). Соціально пророчі сни (видіння Телепня, останній сон Христі, ліричного героя у “Сні”) мають чітко виявлений майбутній час із зведенням до мінімуму ірреальностей сновидінь як психофізіологічного акту.
Умовний давноминулий час, ікс плюсквамперфект, наявний у міфологічно-філософських творах, що лишилися на окраїнних позиціях у творчості письменника.
Стало зужитим слово “літописець” у ролі високого епітета, яким нагороджують газетярі відомих і не дуже письменників з нагоди їх ювілею. З великою обережністю хотілося б оновити це слово стосовно Мирного, бо саме його спадщина, у заголовному ряді якої стоять два романи, міцно оперті художнім часом на реальний історичний, дає безумовну підставу на тагке звання.
|Ромаи “Хіба ревуть воли…” першим назвав хронікою академік О. І. Білецький (“У російській літературі ближче всього до хроніки Панаса Мирного і Івана Білика за часом стоїть „Хроніка села Смуріна” П. Засодимського (Вологдіна)…” 23). У розумінні не літописної послідовності, а послідовного опертя сюжету на реальний історичний час, відповідності часових орієнтирів охоплених суспільно-історичних подій живій дійсності.
Реальну часову сітку стосовно головного героя записав ще перший рецензент твору, а потім співавтор Іван Білик. Він, виходячи з того, що “літ за двадцять до кріпацької волі” у Пісках з’явився Остап Хрущ, простежує інші часові орієнтири і виводить час народження Чіпки – лютий – березень 1844 р., а останнє пограбування й арешт Чіпчиної ватаги припадає на зиму 1887 р. (див.: ІІ, 385-386), тобто сюжетний розвиток повісті від зав’язки до розв’язки охоплював 1863-1867 (п’ять років).
Це ж простежується й далі, зокрема в датуванні перших земських виборів: травень – літо 1865 р. в дійсності, у романі – ця ж пора 1866 р. Бо ж після різок (1864) Чіпка мириться з матір’ю, загонисто працює на косовиці, в жнива. Восени почав “промишляти” розбоєм, що й привело його в хату Гудзя, до зустрічей з Галею та одруження (зима 1864- 1865). 1865 р. до жнив звів новий будинок, став полотенщиком, “відомий на цілий повіт” (ІІ, 322). Весною наступного року становий Дмитренко привозить до Чіпки і в Піски повідомлення про земство. Вибори у земську управу припали на жнива, перші постанови земської управи – на возовицю (серпень), а реакція Чіпки на ці постанови – на жовтень – листопад (“На Параски у Гетьманському ярмарок” – ІІ, 344; за православним календарем два дні у близькому часі: 14/26 жовтня і 28 жовтня / 9 листопада).
Тієї ж осені загинув грабіжник Максим Гудзь, після смерті чоловіка Явдоха спродала хутір і перебралася до зятя, “уступило й нове лихо в Чіпчину хату” (ІІ, 348). Далі часові орієнтири стерті, може бути й кількамісячна й річна домашня колотнеча між свахами, гульбища й грабунки. Люта зима останнього пограбування – 1867 або 1868 р. Отож Чіпка у кайданах, “під осінь, на другий рік” (ІІ, 368) – 1868 або 1869 р.
На наш погляд, Мирний “загубив” безподійний 1862 р., де Чіпка після неприйняття громадою його пропозиції пасти вівці припав до поля. Бо тільки так і можна пояснити зсув історичних подій на рік при строгому дотриманні інтервалів та календарних обставин. Тобто маємо справу не з романною умовністю, а із звичайнісіньким недоглядом, того ж типу, що й хронологічна плутанина в допоміжній лінії Максима Гудзя, давно помічена дослідниками.
Непомітність, незначимість часового зміщення у головному романному матеріалі не шкодить хронікальному сприйняттю твору, наскрізь пронизаного датуванням, звичайно, за тогочасним селянським календарем: “у великий піст” (ІІ, 45), “перед покровою” (ІІ, 49), “знову весна-красна” (ІІ, 79), “масниця” (ІІ, 265), “жнива” (ІІ, 328), “возовиця” (ІІ, 343). Маємо й докладні міжподійні часові проміжки: “минув тиждень” (ІІ, 336), “на другий день” (ІІ, 335) і под. Уточнюються дні тижня (“у суботу” – ІІ, 302, “неділя” – ІІ, 80), пора дня чи доби: “одного вечора” (ІІ, 282), “нерано прокинулись” (ІІ, 278). Все це простежується і в інших творах класика.
У панському середовищі пора дня визначається годинами: “У дванадцять годин приїхав чиновник…”, “О шостій годині сідали гості…” (ІІ, 339), що диктувалося й об’єктом зображення, і сюжетною потребою показати в часовому діапазоні видимість ревізії губернським чиновником виборних документів.
Передісторії теж витримані у строгих історико-часових рамках. Розпочинається дальня, як відомо, “літ за півтори сотні” (ІІ, 96), початком XVІІІ ст., історією заселення степу, землянковим побутом пер-шопоселенців. Далі хронологічними орієнтирами є згадки про гайдамаків (ІІ, 101; ЗО-60 р. XVІІІ ст.), “не стало уже й гетьмана” (ІІ, 100; 1764); “Текеля на Січі попорався” (ІІ, 101; 1775); польське визвольне повстання 1794 р. (“гарячий Костюшко” – ІІ, 105) та третій перерозподіл Польщі у 1795 р. До останньої дати випадковим збігом подій прив’язується й закріпачення Пісок (“їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски” (ІІ, 105) – через дванадцять років після остаточного оформлення кріпацтва на Україні указом Катерини ІІ (1783).
Генерал правив Пісками через Лейбу з десяток років (ІІ, 113; 1795-1805). Василь Семенович “царював” у повіті у золотий вік панства “з половини двадцятих по шістдесяті роки” (ІІ, 131), з ймовірним початком хазяйнування років за п’ять до цього. Отже, генеральша – це 1805-1820 рр. Десь на початок 20-х років припадає й народження папського байстрюка Івана Варениченка – батька Чіпки. У 1840 р. йому вже близько 20 років. І вже на Дону покинув жінку з дітьми. Не рано? Ні. “Другі твоїх літ дітей мають” (ІІ, 79) – каже Мотря вісімнадцятилітньому Чіпці у цьому ж романі.
Якщо перший роман охоплює 1700-і – 1869 рр., то роман “Повія” часовим діапазоном значно скромніший. За часом сюжетні рамки спроектовано на історичні кінець 1866 р.- початок 1876 р. Бо ж від одруження ІІріськи з кріпаком Притикою до того дня, коли про волю “піп читав у церкві” (ІІІ, 26), пройшло трохи більше тринадцяти років. Виходить, побралися вони воееяи 1847 р, Христя – їхня друга дитина, народилась через два роки після шлюбу – 1849 р. Проводжала ж батька на його останній ярмарок “дівка сімнадцяти літ” (НІ, 10).
Така хронологічність поширюється на всі перші три частини. Часові орієнтири та інтервали між ними, за незначними винятками, вказані послідовно скрізь. Можна точно відповісти, коли дізналася Пріська про загибель свого чоловіка (в обідню пору 11/23 грудня), коли принесли Пилипові речі (16/28 грудня), коли пішла вдова до волості й Супруненка по гроші (21 грудня 1866 р. / 2 січня 1867 р.), кони на сільському сході вирішувалася доля земельного наділу Притик (7/19 січня) і т. д.
Це так би мало бути, коли б художній рік цілком відповідав тому історичному, на який спроектовано події. У тексті ордань (інша назва водохрещі) “впала якраз у четвер” (ІІІ, 314), отже, понеділок 10 січня. Так було в найближчі 1866 і 1872 рр. Наводимо цю очікувану нами “розбіжність” як доказ того, що письменник не стеріг календаря, а імітував його; його докладний хронометраж – суто романний, умовний.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)