Роздуми над твором І. Драча “Чорнобильська Мадонна”
Поема І. Драча “Чорнобильська Мадонна” – це твір, який читаєш з болем, твір, що дає кожному з нас збагнути найболючіші проблеми нашого буття, нашої духовності, нашої скорботи, долі нашої України. Це твір – складний, метафоричний, багатопроблемний. Поет порушує у поемі політичні, екологічні, морально-етичні, історичні проблеми, спонукає нас до роздумів над нашим минулим і сучасним, закликає зупинитися, переосмислити все і жити, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу. Над нашою Україною 26 квітня 1986 року нависла чорна хмара лиха. Це
Над тобою схилилась, політик, Чи впізнав ти цю матір-вдову? Із мільярдом поганьблених діток Вона долю несе світову?! Чи впізнав ти її, учений… Її погляд на тебе вогненний.
Око поета-мислителя бачить все. Своїм поетичним словом він охоплює всі проблеми, відчуті ним, його близькими і друзями. Але, на жаль, наше суспільство не однорідне: серед нас є і герої-пожежники, які ціною свого життя
Чорнобиль… Полин-трава… Це, певно, вона дала назву стародавньому місту на берегах Прип’яті. Чорнобиль – це ніби “чорний біль”, якій прийшов крізь роки у прекрасне українське місто і спустошив все живе, зранив землю і людей. Для людей цей край став мертвим, але природа продовжує жити і далі. Вона мовчки страждає за помилки людей. Повертаються у безлюдну зону птахи і дивуються, чому не чути людського гомону, чому тут немає життя. У цій місцевості живуть лише здичавілі тварини, навіюють тяжкі думки безлюдні будинки.
Але не тільки екологічні проблеми висвітлив Чорнобиль. Чорнобиль духовний – це теж екологічна проблема, проблема екології душі людини. Може, чорнобильська трагедія не набула б такого розмаху, коли б тоді у державі не було так багато брехні. І ті, хто зобов’язаний був вчасно сказати людям правду, не зробили цього, виявилися нечесними, чорними душею, бо думали не про людей, не про майбуття, а про свої “кар’єри” і “премії” – у цьому трагедія тогочасного суспільства.
Чорнобиль – це незагоювана рана на тілі нашої планети. Це наша українська і світова трагедія. І. Драч стверджує, що недбальство людське, глум, знущання з природи, сучасна наука з її фантастичною, не завжди контрольованою могутністю призвели до найбільшої атомної катастрофи XX століття. “Ядерна чума” не обминула нікого. Ще багато років вона нагадуватиме про себе.
Берегти екологію навколишнього середовища мусить кожний із нас, як і дбати про екологію своїх вчинків, дій і почуттів. І. Драч переконує нас своїм твором, що ці поняття невіддільні одне від одного.
Спочатку подивімося, в яких умовах виникла поезія Івана Драча. Поезія, а лірика в першу чергу, не могла не вловити тих величезних зрушень, які відбувалися в науці й техніці, змінювали уявлення людини про світ, в якому вона живе, перебудували людську психологію, створюючи привабливі утопії про блага технізованої цивілізації. Хто тоді не піддався спокусливому впливові цих чарів фізики, біології, хто не повірив, що математизація проникне навіть у мистецтво і буде знайдено алгоритм поезії, музики, скульптури.
Але згодом прийшло розчарування. Так, людина розширила межі своєї присутності, подаючи сигнали своєї могутності Всесвіту. З її ілюзіями довелося з сумом прощатися, література поставила кардинальне питання, яке досі залишається актуальним: для чого буде використано могутність знань і технічної могутності людини, чому служитимуть відкриття фізиків, генетиків,- на благо чи на шкоду, творення чи руйнування, єднання чи розлад?.. Саме в цьому ключі треба розуміти основну думку поеми “Ніж у сонці”, яка свого часу викликала стільки суперечок.
Сама сюжетна основа поеми проста й прозора. Ліричний герой твору, діставши земне благословення, полетів у космос рятувати Сонце від підступного ножа Мефістофеля. Цей “вічний чорт” “у модерному костюмі” заповзявся також влити в серце героя отруту зневіри, відібрати в нього історичну пам’ять. Але герой, ідучи на подвиг, бере з собою все земне, готовий переможцем умерти “на золотім щиті” врятованого ним Сонця.
Новаторство І. Драча полягало і не у відриві від традицій, навіть принципів поетики його попередників, а в збагаченні, оновленні цих традицій зануренням у нову реальність світу, в прагненні освоїти її прикмети, ввести їх в систему метафор.
Саме звідси і “сивий сум”, і “тополь дівочих золотисті стріли”, і “оранжеве шептання”, і кружляння супутника “кругом чола” і багато інших несподіваних, не раз природних, а не раз штучних і силуваних метафоричних сполучень. Настанова на те, що поезія повинна вбирати в себе всі реалії, поняття сучасного світу й сучасного мислення людини, повинна гранично інтелектуалізуватися, оскільки універсальність слова здатна виразити всю повноту духовного самовираження людини, – ця настанова найповніше виявилася у збірках “Соняшник” (1962) та “Протуберанці серця” (1965).
Звідки походять драчівські “протуберанці серця”? Від тичининсь кого “червоних сонць протуберанці”. “Повстанців сонця” молодий поет зняв з їх космічної висоти і поселив у людину, в її серце, зробив ознакою вічного неспокою і невтомної діяльності для торжества справедливості, щастя, добра, сонячної сили серця:
Летить прокльон в зимовий сон, – Ми розкутурхаєм в двобої Людський граніт, людський гудрон Багряним громом сили тої, Що нас розчахує з добра, – Так б’ють з сердець протуберанці – Повстанці сонця… Біль вмира У грандіознім сонцетанці…
Сонце тут – шкала моральних цінностей: чисте і просте “сонце віри”, “сонце смутку – з віжками на храпах”, “сонце смутку”, з якого виростає “жорстока мудрість”, поет взамін за сонце вимагає серце як найбільшу співмірну ціну, вимагав повноти самовіддачі людини за радість буття на землі. Усвідомлення настійної потреби жити за вищими законами краси і правди виступає у Драча не просто як гасло, заклик, – воно пройняте глибоким драматизмом.
Біль за сестер, чиє “бути чи не бути” безповоротно вмерло, посилюючись і наростаючи, вже дзвоном лунає в “Похороні голови колгоспу” (поема-трагедія “Ніж у сонці”).
Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні! Й сторожкі коні в траурнім вбранні, І чисте сонце, й люди, й лист кленовий! І ви, машини, й ти, кринице вірна! Прощай, дорого! Й ви, воли розумні! А ти, Бетховене, прости мене за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мені, Бетховене, за це.
Критик Ю. Суровцев у передмові до книги поезій І. Драча “Солнечнuй гром”, виданій російською мовою, справедливо писав, що в болях, гіркоті героїв, лірично підкреслених автором, відчувається “мрія – про час, коли повинно “вистачити життя” і на “симфонії полів”, і на Бетховена”. Такий висновок підтверджується співвідношенням у творчості поета високих загальнолюдських цінностей з тим, що створено безіменними трудівниками. І тут немає ніякої нарочитості, неспівмірності величин: для поета головною є думка про те, що великі витвори майстрів грунтувалися на народній основі й ставали загальнолюдським надбанням. Недарма в “Баладі про Сар’янів та Ван Гогів” такі несподівані аналогії:
Поорані віком смагляві лиця: Горпини, Теклі, Тетяни і Ганни – Сар’яни в хустках, Ван Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами.
Вони, ці жінки, білять і малюють звичайні сільські хати, але поет переконаний, що без цих хат, без цих “Парфенонів солом’яно-русих” не було б “співмірної музики граніту”, не цілилися б у блакить “вітражів веселі зграї” і що забуття народних основ породжує потвори “цегли, заліза і скла”, яких “Зверхньо бридиться небо з холодними зорями” (“Архітектурний диптих”).
Одна з найхарактерніших особливостей розвитку І. Драча як поета, найприкметніша риса внутрішнього “сюжету” його лірики полягає в тому, що гострота вражень, справді ненаситна жадоба бачення, відчуття, заглибленість у поетичну традицію перебувають у нерозривній єдності з такою ж невтоленною спрагою інтелекту, прагненням осмислювати шляхи і наслідки науково-технічного прогресу. Вірш “До джерел” пронизує та ж ідея, що й “Баладу про Сар’янів та Ван Гогів” та інші твори збірок “Соняшник” і “Протуберанці серця” – ідея народних джерел справжнього мистецтва, ідея високої шляхетності душі народу, аристократизму селянського кореня. І все ж, коли порівнюєш “Баладу про Сар’янів і Ван Гогів” з віршем “До джерел”, бачиш, на перший погляд, незначну, але все ж помітну різницю між ними. Вона полягає в зміні принципу підходу, кута зору на предмет. Якщо в перших книгах позиція поета випливає із сучасної реальності, то, починаючи від “Балад буднів” (1967) та “До джерел” (1972), точка зору зміщується у бік джерел, до природної послідовності (“Корінь і крона”, 1974).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)