Риси українського менталітету в гуморесках О. Вишні

Здається, немає жодного українця, який би не читав чудових усмішок Остапа Вишні, “запашних”, “ніжних”, “смішних” і водночас, кажучи словами Миколи Хвильового, “глибоко трагічних”.

Головним джерелом його гумору була любов до життя, до людини, до рідної землі. Творчість Остапа Вишні – це слава України, це душа України, саме тому, мабуть, у 1930-ті роки радянська влада так жорстоко і суворо намагалася позбавити його слова.

Умів письменник милуватися природою і гарними людьми, умів посміятися з недоліків та вад і своїх,

і земляків, уважаючи, що, “кому вже немає духу посміятись з власних хиб, краще тому вік не сміятися”. На те Бог наділив його особливим мовним даром. Як із мішка він сипав дотепами, жартами, дошкульними порівняннями, влучними метафорами.

Територія кожної країни має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою.

Прикладів такого спокійного урівноваженого споглядання у гуморесках Вишні безліч. Усі пори року, усі природні стани дотепно і дуже точно зображені письменником. Наприклад,

осінь (гумореска “Заєць”): “Золота осінь… Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси. Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген там, на узліссі, білявим станом своїм кокетує…” Досвідчених мисливців із лірико-гумористичного циклу “Мисливські усмішки” вабить у полюванні не стільки зиск, як естетичне задоволення від спілкування з природою: “А й тепер, коли іноді умовляють мене поїхати на весняне полювання, і я стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання – та де прохання, – моління! – коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, – я завмираю… Отакий я біг левадою до Галі… І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю! Ні, друже мій, навесні я не полюю”.

Проте плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг, отже, в українців відсутня така риса, як активність. їхня чуттєвість не спрямована на перетворення світу. Природжені вояки, вони не воюють, а повстають лише у крайніх випадках, коли вже допекли. Якщо врахувати всі події двадцятого століття, що призвели до повного хаосу в суспільстві, – ці риси стали особливо помітними.

У 1917 році спролетаризовані селяни оголосили себе диктаторами, їхня головна турбота – втриматися на “вершинах” суспільства. Звідси – пристосування до кожної з політичних течій, балансування між “своїми” і “чужими”, відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей. Остап Вишня ніколи не страждав від комплексу національної меншовартості. Він завжди гостро виступав, коли принижували національну гідність народу – незалежно від того, хто це робив: радикальні націоналісти, що перекинулися на бік фашистських окупантів, радянські бюрократи або обивателі, це бездонне джерело життєвої вульгарності й духовної плісняви.

У 1927 році він пише два дуже дошкульних памфлети “Чукрен” і “Чухраїнці”, у яких, зокрема, подає класифікацію п’яти основних ознак національного характеру українця: “1. Якби ж знаття. 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде. 5. Я так і знав”. Риси “якби ж знаття”, “якось-то воно буде” і “я так і знав” допомагали уникнути будь-якої відповідальності за свої вчинки.

Риси “Забув” і “Спізнивсь” дозволяли лінуватися, мовляв, нічого не зробив, бо забув, не прийшов, бо спізнився. Звісно, що класифікує ознаки національного характеру Остап Вишня не з веселого жарту, а з великого болю за поширену серед українців інертність, неповороткість, коли йдеться про речі, дорожчі за зручності тимчасового затишку, коли вирішується справа не на роки, а на віки.

Піддавав гострій критиці Остап Вишня й обивателів, які намагалися наслідувати моду: чи то модний одяг, чи модну книжку, чи модну ідею – тобто те, що визнане всіма. Обивателі не вміють панувати над своїми забаганками, завжди розслаблені й нерішучі у вчинках, ніколи не бувають твердими і відчайдушними. Вони не наділені якимись талантами, не одержимі якимись ідеями.

Працюють лише задля грошей, але ніколи – заради ідеї. Ця неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. Сам письменник певною мірою став жертвою обивателів. Влада лише запустила дію терористичного механізму, а десятки ремісників від письменницької братії продовжили цькування ненависного талановитого і популярного гумориста. Розгорнутий образ міщанства Остап Вишня подає у памфлеті “Слухай, обивателю!”.

Письменник не випадково хотів привернути увагу сучасників до цього соціального типу, зовні цілком добропорядного, як до прихованого та запеклого ворога будь-якого прогресу: “Слухай, обивателю! Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив “собачі”, ти красу національного відродження добачаєш тільки в “комісіях по українізації”, куди тебе ломакою заганяти треба…” Чи не завдяки обивателям у 1930-х роках стала можливою репресивна політика “вождя всіх народів” Сталіна, від якої постраждали найталановитіші представники нашої нації?

Знайшла відображення у творчості Остапа Вишні ще одна, здається, найкраща риса українців – войовничість перед лицем загрози. Наша країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився “авантюрно-козацький” тип характеру. Одним із представників українців такого типу є дід Свирид у гуморесці “Зенітка” . Образ діда Свирида – це живе уособлення патріотизму народу, який у страшні часи фашистської навали не втратив мужності, бив ворога до останнього свого подиху.

Читаючи гуморески Остапа Вишні, можна скласти цілком певне уявлення про те, чим жила день у день наша країна, що її турбувало. Сатира і гумор письменника – це весела історія боротьби проти зла, переможний сміх народу, що піднявся з віковічної темряви і сподівається на своє відродження. Устами Остапа Вишні український народ сказав своє нищівне слово тим, хто віками його мучив і гнітив.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Риси українського менталітету в гуморесках О. Вишні