Психологізм образу Ката-‘Сікутора’ в сатиричному оповіданні О. Кониського “Сікутор”
Життєвою основою творів О. Кониського найчастіше ставали спостереження над життям селян, міської бідноти, чиновників, священиків, сільської та міської інтелігенції Чернігівщини, Полтавщини, а також особисті враження, винесені з часів заслання та від спілкування з людьми під час адвокатської практики.
Плідними виявилися пошуки письменника й у сфері гумору і сатири. Найчастіше об’єктом сміху виступають представники місцевої влади та їх прислужники. Письменник часто вдається до оповідної манери викладу, дає можливість самим героям
На самовикритті головного персонажа побудоване й оповідання “Сікутор” (1899). Кат Петро Товбич вихваляється перед проїжджим чоловіком своїми “талантами”, вмілим виконанням судових вироків, а найбільше тим, що для нього знайшлося тепле місце в штаті земської управи.
Спочатку Товбич справив на подорожнього (оповідача) приємне враження. Він відрекомендувався приїжджим “тутешнім сікутором”, і це “вельми зацікавило” оповідача: “Що воно таке “сікутор”… Чи се така посада, чи яке нове “почетное звание”? Вік прожив, а ніколи не чув, щоб по селах були такі
Виявилось, що родом сікутор “лопацон” “з північно-західної околиці Мглинського повіту, безбатченко, ні роду, ні племені не мав”. Сам упросився, щоб його віддали в солдати, “вірою і правдою” прослужив п’ятнадцять років.
Повернувшись до рідного села, став у пана працювати сторожем. Обов’язки були не дуже обтяжливі: тричі щодня дзвонити в “калакул” (на снідання, під обід і на вечерю, а вночі “під перших пятухов до світу клепати”) та “хартов харчувать”. Через це останнє Товбич покинув таку роботу, мотивуючи тим, що “чоловіку, котрий вірою і правдою прослужив 15 гадкув Богу і гасударю, непристойно-с з-пуд хартов карито шароваць”.
Подавшись шукати “більш чистого” хліба, сікутор пристав на літо до одного “підпанка” “калавурить” леваду. Підпанок, опріч харчів, сторожу за вірну службу призначив половину з того, що той заробить на спашах.
Сікутор і тут служив ” вірою і правдою “, добре пильнував спашів: як яка “тварюка” йде повз левадку та смикне чи трави, чи колосків вівса, сторож “зараз з куреня “тварюку” та на налигач” – от у нього і заробіток. Але одного разу “під темну ніч” увалилась до нього в курінь “нечиста сила”, “зв’язала йому руки й ноги, роздягти попереду гольцем; тоді потрощила йому ребра, попекла все тіло кропивою і вимазала дьогтем… та ще й наказала, щоб за тиждень покинув і підпанка, і село”, а як не покине, то не жить йому на цім світі. Товбич мусив послухатися “нечистої сили”, але чому на нього звалилося це нещастя, так і не зрозумів.
Сікутор діє “без обману”, служить “вірою і правдою”. Він не сумнівається в загальній користі і вигоді від своїх дій. Він знає, що йому потрібно^ знає, чого чекають від нього, і чинить у згоді зі своїми інтересами, потребами і розумінням законів життя. Але він не знає жалю, співчуття, його психологія – психологія бездушного ката.
Після того як “нечиста сила” вигнала його з левади, сікутор перебрався в інший повіт і працював там “колієм”, тобто “різав і білував усяку скотину”. Професія “колія” йому дуже подобалась, він навіть отримував насолоду від своєї праці: “Застромить, було, ножа під серце чи свині, чи корові, чи телиці – і так гарно дивиться, як кров цівкою б’є, а воно, тварюка та, тріпочеться”… Невдовзі різник спився і збанкрутів, а “колій” мусив “по попущенню Господньому” стати за сторожа при волосному суді. Тут йому нарешті пощастило.
Сторож при волості звичайно справляв роль сікутора. Одного разу по присуду він мав вибити різками парня, і, на його “талан”, саме тоді приїхав до волості сам “господин земський начальник і захотів своїми очами упевнитися, сколь добросовісно ісполняються при волості приговори волосного суду”. От Петро Товбич і “показав, як треба догоджати начальству!..”
Товбич надзвичайно сподобався начальнику в ролі сікутора і став на цілий “участок” катом: “де тільки треба кого вибити різками”, кличуть Товбича, і він їде, “хоч би й за півсотні верстов”, “яка б не була на дворі негодь “. Він завжди ” рад стараться “, ” службу понімає “, ” ні своєї руки, ні чужої пані старої не пожаліє “. ” Народ зове мене катом, – визнає він, – але зове нишком, за очі, а в вічі ніхто так не посміє, в вічі величають мене: господин сікутор… Люди тут добрі, до кого піду – кожне дасть пообідати…”
Товбич – недолюдок, бездушний герой різки, кат, такий потрібний діячам земства, цим rope – прислузі народних інтересів, бо він “добросовісно” виконує свій службовий обов’язок. “І не гидко тобі, чоловіче, кров людську лити?” – не витримавши, запитує візниця. Та сікутор, гордий тим, що “чесно” виконує волю начальства, відповідає: “Чим там гидувать?!.. Без сього вже не можна… Он Пілат Прйпонтійський звелів – так і Христову кров пролили…”
О. Кониський у багатьох творах активно виявляє своє авторське “я”, дає власну оцінку, доповнює об’єктивне живописання зауваженнями, коментарями, ліричними відступами. В оповіданні “Сікутор” важливу роль у створенні психологічно точного портрета відіграє також прихована авторська іронія, яка супроводжує всю розповідь основного персонажа.
Оповідання “Сікутор” дістало високу оцінку читачів і критиків, бо в ньому виявилися майже всі характерні риси творчого почерку О. Кониського – прозаїка: його тонка спостережливість, уміння виявити суттєві деталі й явища життя, знання і майстерне володіння живою розмовною мовою, легка іронія, сповнена співчуттям до знедоленої людини, створення психологічних портретів сучасників, відтворення картин соціальної кривди з позицій українського націонала тощо. “Отакий сюжет і так оброблений варт пера хоч би й Чехова”, – писав свого часу О. Авдикович в “Огляді літературної діяльності Олександра Кониського”, а М. Сиваченко відзначав, що “ката Товбича можна розглядати як літературного предтечу ката Лазаря з оповідання Коцюбинського “Persona grata”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)