Реалістичне зображення теми визвольного руху в оповіданні “Салдатини!”

Володимир Винниченко… Що ми знаємо сьогодні про цю людину? Не дуже багато. Та все ж існує думка, що це постать такої величини, без якої не скласти об’єктивного уявлення про весь літературний процес в Україні. Він автор чотирнадцяти романів, близько ста оповідань, чотирнадцяти п’єс і великої кількості статей. Найкращі свої твори В. Винниченко написав у дореволюційний час, в яких обстоював неоціненне значення людської особистості. Для творів В. Винничеика характерна новаторська манера письма, недаремно його називають “українським

Чеховим”. Письменник реалістично зображує тяжке становище темного і забитого селянства та міської бідноти, жорстоку експлуатацію заробітчан, перші спалахи соціального протесту. В. Винниченко, як і багато інших відомих письменників, не оминув і теми визвольного руху на початку XX століття. В оповіданні “Салдатики!” саме і показано типову картину придушення селянського повстання, зародження революційних настроїв і нових суспільних виявів – агітаційного руху.

Змінилося село, “а сталося це якось зовсім несподівано”, – зауважує автор в оповіданні “Салдатики!”. – До вчорашнього дня жило собі…,

як і перше: голода-ли, боліли, умирали”. І раптом заговорили по-новому: “…Той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо – наша й земля”. В особі селянина Явтуха, що проголошує ці заповітні слова на сільському сході, село заявляє про себе як про нову політичну силу, яка не дозволить надалі знущатися з себе. Збурене агітаційними листівками в навколишніх селах – розгромом економій, поміщицьких маєтків, – воно не боїться вже й тих, хто захищає своїми штиками основи самодержавства – “салдатиків”. Але події розгортаються вже по-іншому. До села наближається каральний загін, викликаний поміщиком, у якого селяни відібрали зерно. Збентежений, наляканий натовп чекає розправи. Його намагається заспокоїти організатор бунту Явтух, у котрому сконденсовано всі настрої його односельців. Та навіть перед явною загрозою розплати за скоєне натовп все ще перебуває під гіпнотичним впливом свого лідера. У ньому люди бачать свою останню надію на порятунок. Жадібно і напружено слухаючи, натовп здатен вловити найтонші нюанси ситуації. Досить Явтухові на якусь мить втратити надію на щасливий кінець, як ця безнадія стала домінуючим почуттям натовпу.

“Салдатики!.. – вигукнув з таким болем, з таким одчаєм, що в валці прокинулись всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся галас, крики, стогнання…”

Перед нами з’явились два натовпи, один – у сіряках, другий – у сірих шинелях! Агресивність офіцера викликала агресію селян, спрацював одвічний закон “зуб – за зуб, око – за око!” “Салдати, як машини, разом підкинули рушниці і виставили їх проти селян”, проте не стріляли, зупинені щемливо-благальними словами Явтуха: “Вислухайте, рідні… Пустіть ружжя!” Цими словами автор доводить: сила не за штиками, а за громадою з великою правдою її життя, дій і намірів. Незважаючи на трагічний фінал (каратель, занепокоївшись, що “салдатики” не стріляють в людей, зарубує шаблею мужнього Явтуха), оповідання несе глибинний оптимізм. В. Винниченко до краю загострює конфлікт і не намагається прикрасити правду життя. Безумовно, письменник володів глибоким даром реалістичності в зображенні подій. Твори В. Винниченка – яскравий літопис шляху українського народу до незалежності.






Не хлібом єдиним жива людина.
Реалістичне зображення теми визвольного руху в оповіданні “Салдатини!”