Протиріччя між старим та новим (за оповіданням «Оддавали Катрю»)
У 50-60-ті роки в Україні відбулася масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого життя, подалі від важкої праці на землі. Такий процес був викликаний ганебним станом тогочасного села, а також недалекоглядною, навіть шкідливою політикою правлячої партії.
Цій темі Г. Тютюнник присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній».
В оповіданні «Оддавали Катрю» автор розповідає, як восени з Донбасу приїхала молодша донька хутірського крамаря Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя.
У центрі авторської оповіді – підготовка до весілля. Одружившись, Катря мусить їхати з рідного села в чужий для неї Донбас. Ми добре відчуваємо майстерно переданий письменником пригнічений стан молодої жінки. Окрім того, ми дізнаємося про її вагітність. Катря постає перед читачем
Катря постійно кутається в стару бабину хустку, прикриваючи свій великий живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині як найдорожчий скарб. Вона покликана захистити Катрю від усіх жорстокостей довколишнього світу. Але чи візьме дівчина її в чужі світи – тобто чи збереже пам’ять, чи не відречеться від себе у зрощеному донбасівському краї.
Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває про свій стан непевності й тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається. Під час виконання давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються: «Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу… Ще недавно Параска Жмуркова гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою… А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері.».
У цих рядках відчувається тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них – мрія об’єднати й направити цей народ на праведний шлях і болюча реальність. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.
У творі ніби не помітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це протиріччя між старим і новим, але авторська симпатія на боці першого. Тютюнник сприймає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя з глибоким сумом. Недарма весілля завершується від’їздом молодих, їхніми поспішливими зборами й першим осіннім ще снігом – усім стає холодно, незатишно, в душах з’являється пустка.
А все могло бути інакше, якби люди згадали про те старе, яке так прагнув опоетизувати письменник. Прадідівські традиції ми бачимо і в образах батьків Катрі, їхньому бажанні залишити доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію людським душам, витіснити звідти страх і непевність.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)