Правдиве відображення героїки вітчизняної війни у творчості А. Малишка
Поезія Малишка періоду війни – гнівний голос митця, обуреного жорстоким руйнуванням його рідного краю, його затишного світу. Для нього, як і для багатьох поетів того часу, це був період творчого злету. Згадаємо, що тоді з’явилися такі твори українських митців, як “Україна в огні” О. Довженка, “Слово про рідну матір” та “Жага” М. Рильського, “Любіть Україну” В. Сосюри. І з-під пера А. Малишка вийшли найцінніші у його творчому здобутку поезії.
Одним з таких творів є цикл “Україно моя” – розгорнена картина буття
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни.
Україно моя, напливає загрозлива туча
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.
Образ Батьківщини зболено-рідний для ліричного героя циклу він з’являється йому вві сні, тривожить його в думках, але допомагає витримати тяжкі роки випробувань:
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала,
Може
А інші рядки звучать палким закликом до Батьківщини піднятися на боротьбу, захищати свою свободу, битися на полях війни, але не коритися страшній фашистській навалі:
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті –
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою-люттю при спаленій хаті.
Закінчується цикл сумним акордом: батьки плачуть над загиблим сином, хати зруйновано, по траві проліг кривавий слід, обгорілі пеньки лишилися від лісу, і в попелищі тліє все: “і радість, і труд, і піт”. Та залишається надія на те, що катам народів буде відплачено за їхню жорстокість, сваволю, нелюдськість:
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату,
Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає – б’є!
Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,
І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!
У цих останніх рядках циклу образи матері і Батьківщини зливаються, що загалом притаманно українській поезії.
Поезії Андрія Малишка періоду Вітчизняної війни – це сповідь поета-воїна, який жив одним життям з мільйонами інших радянських людей і ділив з ними біди та радощі, і тому вони читаються, як ліричний щоденник.
Цикл “Україно моя!” став тим центром воєнної лірики поета, навколо якого об’єдналися усі інші твори цього періоду. Першими стали вірші “Київ”, “Мати”, “Моєму батькові”, “Боженко”, потім з’явилися твори “Заповіт”, “Дніпро”, “Харків”.
Дуже цікавий серед воєнних віршів ліричний монолог “Україні”, яскравий за своєю образністю, метафорикою, влучними епітетами та незвичайними порівняннями.
Чимало у Малишка і поезій – миттєвих фотографій фронтовоо побуту, як, наприклад, така:
Руда шинеля, патронташ ізбоку,
Та котелок, та чоботи в пилу,
Моє багатство, скарбе мій, нівроку
Тебе ношу годину немалу!
Шорсткий ремінь, мозолі на долонях…
Правдиво відтворюють специфіку фронтового буття і вірші, які являють собою групові портрети, такі собі узагальнені характеристики представників війська. Такими є вірші “Притомлені, бородаті…”, “Нехай ми схудлі, некрасиві…”, “Ковтали чай і їли житній хліб…”. А також індивідуальні портрети скромних героїв війни, накреслені у віршах “Кашовар”, “Теслярі”, “Маруся”, що є яскравими психологічними замальовками.
Описуючи реалії війни, поет все ж залишається переконаним гуманістом. Він приділяє увагу не кривавим сценам бійні, а особливостям людського “переживання” воєнного часу. Заглиблюється поет у змалювання переживань людських особистостей, здавалося б, непомітних, але таких, на яких і трималася перемога.
Мабуть, одним з найяскравіших творів А. Малишка про війну з поема “Прометей”, надихнута самим життям. Як згадував поет, ще у 1943 році йому розповіли про розвідника-солдата зі Смоленщини, якого сховали українські селяни і задля якого потім самі ж потрапили в неволю. Так творилася справжня життєва легенда, з якої виросла поема-легенда літературна. Вже сам образ Прометея символічний, воїн гідний називатися цим ім’ям, бо несе на своїх плечах світло звільнення:
Мені здавалось, що то я
Стою, горю й душа моя,
Моя надія опівночі
Згоряє, б’ється і тріпоче,
Пливе, як з неба течія;
Що я вже спалений стою
В тривожнім віці на краю
І людям серце простягаю…
Малишко завжди залишається Майстром, який вміє висловить переживання часу, болі й радощі свого народу. Про яскравість його воєнної лірики дуже влучно сказав В. Стус, і додати до цих слів, здається, нема чого: “Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом – “Жагою” М. Рильського, Вашим віршем “Батьківщино моя”. Залишається тільки жалкувати, що митця змушували міняти назву свого твору, щоб не виглядав, як тоді говорили, занадто “націоналістичним”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)