Повість Стронгина “Гри із сатириком в епоху застою”
Повість “Гри із сатириком в епоху застою” входить у нову книгу письменника Варлена Стронгина “Двійник Сталіна”. Всі добутки автора, включені в збірник, – будь те оповідання про репресивний табір “Двійник Сталіна” або сюжети більше близького нам часу, названого епохою застою (згадана повість, оповідання “Листа академікові Сахарову”), – поєднує одна головна тема: та внутрішня рабська несвобода, у якій довгі роки жило все наше суспільство і яку так болісно намагається воно “видавлювати по краплі” у наші дні. Книга
“Гри із сатириком в епоху застою” читаються досить легко, незважаючи на свою документальність, тому що письменник уклав добуток у художні рамки. Повість автобиографичная, у ній розповідається про розчарування, випробування й труднощі, що випали на частку самого автора. Конфлікт повести очевидна: ідеологія придушує творчість. Але Строкгия не вступає в открытую боротьбу із системою. Може бути, це правильно, адже не кожному дане зробити подвиг заради власних переконань, тим більше що при
Повість складається з п’яти глав: “Родич”, “Невідомі фотографії юного Хазанова”, “Інтерв’ю в ресторані”, “Сибірський варіант” і “Прибалтика… Кінець гастролей… Але…”, а також передмови й післямови. Передмова набудовує на серйозне читання. У ньому автор узагальнив все те, що хотів сказати у своїй книзі: “Застій не означав закінчення життя, вона тривала. Люди сіяли хліб і купували його за кордоном, люди варили сталь і стояли в чергах, займалися наукою й ганяли м’яч, писали вірші й коррумпировались, брали космічні рубежі й хабарі, хтось був чесний, а хтось шахраював, працюючи абияк, і в результаті країна відставала в розвитку навіть від інших, раніше менш розвинених країн, відставала економічно й духовно. Я не маю сил установити, кого було більше – чесн або злодійкуватих, і не збираюся що-небудь узагальнювати. Я не вважаю, що якщо один продавець – шахрай, те всі торговці злодії, тим більше що в моєму оповіданні піде мовлення про працівників невидимого фронту, про які ми знаємо значно менше, ніж про торговців”. Я не випадково взяла таку більшу цитату. У ній, на мій погляд, відбита ідея всього добутку, відношення автора до описуваних подій (поряд з негативними сторонами за^-коштуючи автор бачить і гарне, він об’єктивно ставиться до всіх людей без винятку).
У першому розділі Стронгин розповідає про свого далекого родича Нике, про його долю. На початку оповідання перед нами з’являється парубок, що гаряче любить свою сім’ю, що почуває гордість за свою країну. Але він виявляється слабким духовно. Усе сильніше його захоплює блискуча кар’єра, їм опановує марнославство. У результаті він віддає не тільки своїх колег, але й сім’ю, друга (самого Стронгина) заради просування по службовим сходам. Ника часто розповідала авторові про свою боротьбу з начальником, вірніше, про “їх” боротьбу. Стронгин слухав його оповідання уважно й нарешті зрозумів зміст цієї боротьби: і сам Ника, і його соратники як учені були неспроможні, припини вони свою боротьбу, дай начальникові час і сили розібратися в їхніх можливостях, те ця неспроможність, некомпетентність відразу б вилізла назовні. Автор обурений його зрадництвом і лицемірством і відкрито пише про це: “Зате відношення до Нике різко змінив. І раніше він не викликав у мене особливих симпатій, а зараз став противний, і одночасно я жахнувся, подумавши, до якої низькості повинен дійти й опуститися людина, щоб провести обшук у свого родича”.
У другому розділі розповідається про те, як відпочивали письменники, художники, артисти, загалом, інтелігенція, а відпочивали вони під постійним наглядом чекістів. Головна героїня глави – молода гарна дівчина Оля. За завданням чекістів вона повинна була всюди супроводжувати автора. Але вона була не з тих, хто здатний зрадити й писати доноси, тому, не витримавши напруги, вона спилася, а через деякий час (видимо, боялися, що вона проговориться) її вбили. Спогаду про дівчину на довгий час запало в серце письменника, і спогад це чисте й добре: “А Олю я потім згадував не раз, її почорніле після запою особа, а частіше інше – милими й інтелігентними, осяяними променями коктебельского сонця. Як безтурботна й дурна буває молодість! Нехай дурна, нехай безтурботна, аби тільки не була легкодухої, корисливої й підступної”. У цьому, на мій погляд, і проблема, про яку Стронгин хворіє на все серце. Дівчина викликає співчуття автора, а її убивця-чекіст – огида й скорбота, що такі люди існують, а покарання за них несуть безневинні люди (чекіста виправдали, а вбивство повісили на ипподромного гравця).
У четвертому розділі Стронгин описує випадок, що міг відбутися практично з будь-яким письменником у той час. Варлена Львовича намагалися скомпрометувати, підсунувши йому гостре оповідання або змусивши придумати вульгарний анекдот. На той час Стронгин придбав великий досвід у подібних справах, тому зміг уникнути провокації. Головний герой цієї глави – студент Дмитрик. Саме він намагався підсунути нещасливе оповідання письменникові. Але підлість він зробив не в одиничному випадку, він також писав доноси й на своїх однокурсників. Таким чином, можна помітити подібність між ним і Никой. Мені здається, що не можна їх однозначно засуджувати, по-моєму, вони були лише жертвами ідеології. Суб’єктивне недоброжелательство автора стосовно цих героїв зрозуміло: підлість важко ранила серце письменника, але ж відомо: як гукнеться, так і відгукнеться.
У третій і шостій главах Автор пише про свої гастролі, про те, як йому приємно бачити доброзичливість глядачів, їхню реакцію на його тексти. Якщо спочатку стеження за ним з боку чекістів обурювало його, то після вона здається авторові навіть комічної, напевно, тому, що глядачі для нього набагато важливіше, і тому вся своя увага він зосереджує на них. Потім іде післямова: “Я щасливий, що застав часи, коли моральний клімат країни міняється й гласність стає нормою життя”. Доброта, повага до людини – суть всієї книги. Книга серйозна й торкається серйозних проблем: зрадництво й розкладання особистості, безкорисливої відданості автора глядачам.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)