Поезія це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі (за поезіями Ліни Костенко)
Ліна Костенко – відома сучасна українська поетеса, твори якої вже зараз у світі вважають класикою української літератури. Здається, у світовій ліриці все сказано і про все, але ця жінка знайшла для себе поетичний ключ звичайнісінькими словами розкривати глибокі соціально – філософські питання. Пише поетеса вірші, на мою думку, лаконічно і свіжо.
Як і чому Ліна Костенко обрала для себе важкий творчий шлях? Про це в алегорично-умовній формі говориться у вірші “Доля”. На дивному базарі, який нібито приснився поетесі, продавали різні
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш,
А хто – і за мільйони.
Покупці, залежно від матеріального і морального стану, купували собі життєвий шлях:
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Поетеса робить, здається, нелогічний хід: обирає найнепривабливі шу Долю, яка суворо попереджає:
За мене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.
Свою сутність ця Доля розкрила так:
– Поезія – рідна сестра моя.
Правда людська –
І людина прийняла Долю. І “минула ніч. І скінчився сон”. Що б не було в житті – чи радість, чи горе – поетеса не нарікатиме на свою Долю.
Чому Ліні Костенко дорога саме ця Доля? Бо кожне мистецтво – це небезпечна діяльність. У митця воно зливається з Долею і часом.
Для поетеси Поезія і Правда тісно пов’язані між собою. Справжня Творчість неможлива без Правди, без прагнення пізнати і виразити Істину. А тоді таке Мистецтво буде жити завжди.
Початок творчості Ліни Костенко припадає на роки Великої Вітчизняної війни. Тому не дивно, що багато творів, у яких поетеса викладає свої перші враження, присвячено темі війни.
Поезія “Мій перший вірш написаний в окопі” подає замальовку з дитинства поетеси. Перші недитячі враження, розуміння життя прийшли під артилерійську канонаду і плач сусідів:
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
Як розкажеш про жахи війни? Тоді “…чи не німою зробиться душа?!”
Війна минула, пролетіло дитинство – не забулася лише вся палітра вражень від воєнних років:
той перший віршик. . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.
Нарешті минула страшна і кривава війна, залишивши гори боєприпасів на полях і в лісах. Здається, війна простягає свої руки до людей і в мирний час. Так сталося в одному селі, де від знайденої десь гранати загинули троє хлопчиків (вірш “Пастораль XX століття”). Чому “пастораль”? Адже сталася страшна трагедія, від якої дідам “не хотілося жить”? Отже, твір має парадоксальну назву. Слово “пастораль” означало невеличкий мистецький твір з ідилічним зображенням сцен сільського життя. А зараз, у післявоєнні роки, пасторальна картинка – це трупи і кров. Так переосмислює це слово Ліна Костенко. Що ж сталося із світом, коли зараз є такі картини, здавалося б, мирного сільського життя?
“Пастораль…” – прокляття війні, це заклик ніколи не забувати уроків кривавого воєнного періоду.
Пройшли роки, залишилася болюча пам’ять про загиблих воїнів. Коли входиш на кладовище воєнне чи звичайне, завжди з’являються спогади, тривога і жаль. Це описано у вірші “Тут обелісків ціла рота…” “Лежать наморені солдати…” в братській могилі біля якогось села. Колись прийняли вони тут бій. І про їхні подвиги пам’ятають товариші, які залишилися, мабуть, живими, та ще стрижі, що “над кручею стрижуть”. Особливо трагічно-близько сприймаєш, що “…на одному обеліску є навіть пошта польова”. Чи знає мати, де похований її син?
Ліна Костенко часто зверталась до теми спадкоємності поколінь, збереження пам’яті і накопичення нових моральних устоїв. Цьому присвячена поезія “Вже почалось, мабуть, майбутнє…” Ми – творці майбутнього. Це робиться кожної миті, бо і майбутнє починається кожної секунди. Не слід забувати про це. Ми – ланка між минулим і майбутнім. Тому, каже Ліна Костенко,
не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Від нас залежить доля наших дітей, нашої країни, а значить, і нас самих. Бо все взаємопов’язано. Поетеса кидає девіз:
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Ставайте духовними людьми, вчіться бачити те, що не можна вимовити навіть словами.
Неперевершено Ліна Костенко оспівує безсмертне почуття – Любов. Так, вірш “Світлий сонет” присвячений першому в житті сімнадцятирічної дівчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Дівчина лише вчиться печалі і вірності, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедія, вона лише “зіткнулась з неприємністю…”
Анітрохи не сумно, що дівчина печальна, бо ця печаль – провозві сник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя.
Так, я можу сказати, що мені подобається творчість Ліни Костенко. Прочитавши її поезії відчуваєш, як тонше починаєш розуміти людей і життя.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)