Сто років – поважний вік. Але не для поета. Його душа молода. І навіть коли постаріє та згасне тіло – душа молодітиме. Адже душа – вічна! Нещодавно незабутньому Максимові Тадейовичу виповнилося сто. Пишу без частки “б”, бо хіба думаємо ми, відкриваючи томик його поезії, про те, що нема вже між нами ювіляра… На білу гречку впали роси, Веселі бджоли одгули, Замовкло поле стоголосе В обіймах золотої мли. Цей шедевр написаний давно-давно. Та хіба по-іншому зараз цвіте гречка? Хіба інакше милується сучасний читач золотим німбом довкола
стиглого поля, аніж милувався ним читач на початку століття? Тоді, у 1910 році, загальну увагу привернула перша збірочка зовсім юного поета під романтичною назвою “На білих островах”. Леся Українка привітала появу обдарованого початківця – і не помилилася. В українську літературу прийшов справжній майстер. Він одразу ж заговорив рівним, впевненим голосом про красу матері-землі, висловив свою любов до неї проникливими, талановитими рядками. У його віршах зачервоніли помідори, веселою зграйкою пурхнули в піднебесся ластівки, заколосилося просо, полилися блакитними потоками краплисті дощі. Поет зумів побачити
те, чого не помічали очі інших, вирізнити у розмаїтому світі маленьку, але промовисту деталь і написати про неї так, щоб усі зрозуміли: ця дрібненька часточка є найважливіша, якщо рятує тебе від самоти: Може, це – архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! …Тільки-но ми перескочили через півстоліття. Адже процитований катрен написав уже досвідчений, білоскроній поет. Однак (ви відчуваєте!?) тональність, свіжість чуття – ті ж! Тим самим гніздечком для справжньої поезії є його душа. Рильський – дитя рідної землі, її чарівної природи, котру він любить “не для себе”, але “для неї”. Маніфест, на уривки з якого ми цитували завершується висновком, потвердженим усією творчістю М. Рильського. Йдеться про природу: Вона – це мати. Будь же сином, А не естетом, І станеш ти не папіряним, – Живим поетом! Поет любив навідуватися до Голосіївсього лісу (в його “чертогах” він залишить нащадкам затишну віллу, що стане музеєм). А восени… Ні, найкраще скаже він сам: По полях ми з Вишнею бродили Восени, шукаючи зайців, І бур’ян пожовклий, посивілий Під ногами срібно хрускотів. Щедрий урожай зібрано. Блокнот наповнено спілими віршами. А ще недавно на полях копали картоплю – і було так щемно, так дивно, що це буденне заняття може зродити в душі непідробне натхнення: Коли копають картоплю, – стелиться дим над землею, Листя летить воскувате, ніби метеликів рій, Пахне грибами й медами, вогкістю пахне тією, Що, опріч назви осінь, немає імені їй. Ця земля родюча і барвиста. Троянди й виноград виростають на ній красиво-корисним плодом. Праця переростає у творчість. Люди – живуть! Цією землею дорожити. Її треба відстояти, коли прийде лиха година. Її не можна лишити ворогові на поталу. У часи воєнних випробувань делікатний, ніжний поет озивається голосом мужнього захисника землі, “яку сходив Тарас малими босими ногами,… яку скропив Тарас дрібними росами-сльозами”. Поет благословляє у віках кращих синів цієї землі: Т. Шевченка, І. Франка, І. Котляревського, Т. Сковороду, М. Заньковецьку, М. Лисенка. Благословляє народну пісню, що могутність будить у серцях, коли над краєм хмара висне”. Величним “Словом про рідну матір” лунає акорд поетової осанни. Та мати – його земля. Яка вона красива й могутня водночас – земля його серця, його любов, його Україна!
