Почуття належності до національної спільноти у світі Шевченка
Почуття належності до національної спільноти рятувало поета від тяжкої самотності. Байронізм почасти допоміг йому глибоко відчути цей зв’язок: “Якщо Байрона не зводити до “байронічного туману”, до якого Кобзар ставився скептично, то “світова скорбота, меланхолія Байрона мала своїм відповідником національну печаль Шевченка”: “Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! У проекції ідеального буття для зрілого Шевченка Батьківщина перестає бути полем кривавих герців: вона є втіленням споконвічного раю: виріс
І сивію в чужому краї, Та одинокому мені Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна…
Україна і “Дніпро крутоберегий” будять у поневоленого ліричного героя Шевченка надію, “не дають Бога о смерті благати”. Іноді патріотична тема бринить просвітлено, як примирення з Богом:
Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Водночас трактування України як “втраченого раю” є, звичайно, варіантом біблійної міфологеми, яка проекціюється на реальні обставини історії краю та особистої біографії
…ай досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю.
Дослідження головних постулатів Шевченкової національної ідеї має грунтуватись на природі художнього осмислення поетом ключових проблем української нації, ліричний герой Шевченка репрезентує законність претензій до життя, природне право на щастя через літоту, підкреслюючи немило-сердність долі:
А я так мало, небагато Благав у Бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку; щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри…
У роки заслання ще не втрачав надії на примирення з Богом, на поновлення земної гармонії:
…Боже милий! Як хочеться жити, І любити твою правду, І весь світ обняти.
Однак спроба гармонізувати християнське та життєво-патріотичне почуття не стає у пізнього Шевченка аксіологічною константою. Врешті-решт він починає використовувати християнську термінологію як матеріал для фундації власного поетичного міфу.
І оскільки страждання, за християнським уявленням, очищають – отож і неволя та поневіряння Поета мали б стати в художньому світі Шевченка шляхом повернення до втраченого раю.
Роль поета в очах зрілого Шевченка – зняття суперечності між індивідуальною дисгармонійною долею та покликанням служіння народові. Згадаймо вже цитовані рядки:
Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше – слава, А слава – заповідь моя.
Бувало, що Шевченко, фактично жертвуючи індивідуальним християнським спасінням у вічності, доходить висновку:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю!
Цей риторичний зворот покликаний закарбувати явище, для самого Шевченка екзистенціально значне і Екрай болісне. Діалог-суперечка з Богом, який трагічно продовжувався у свідомості поета протягом усього життя, обертається інколи обранням як об’єкта любові не Сильного й Всевладного, а скривдженої та розіп’ятої України-неньки.
Отже, можна дійти висновку, що байроновий пафос героїзації боротьби й помсти передався й молодому Шевченкові. Але увесь життєвий та духовний шлях українського поета складався так, що він мусив переоцінити спадщину англійського поета. Шевченко був від початку близький до “народного романтизму”, який охоплював усі європейські літератури в першій половині XІX ст., й, на відміну від Міцкевича, Петефі, Гейне, які приходили до народнопоетичного мислення, у Шевченка ця позиція була вродженою.
Однак, на відміну від поетів, що оспівували самозречення громадянина на користь вітчизни в холодних естетичних параметрах донедавна всевладного класицизму, на відміну від Байрона, який не менш холодно й відчужено протиставив буттю загалу свого аристократично-одинокого героя, український романтик уклав у своє зречення раю й своє набуття земної вітчизни справжнє й зовсім “нелітературне” страждання.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)