Піклуйтесь про рідну землю
Сивої давнини людство несміливо й обережно увійшло у прекрасний світ природи, щоб згодом, набравшись від неї мудрості й досвіду, стати господарем на квітучій, родючій і багатій землі. Щедра природа зустріла його ніжно й турботливо: давала дрова для вогнища, постачала м’ясо диких звірів і птахів для їжі, поїла джерельною водою, а пізніше – навчила користуватися своїми дарами, які народжувала для нього.
Минали часи. Людина міцніла, мужніла, сміливішала, ставала розумнішою. І стверджувала на землі свою владу, по-своєму перебудовуючи рідний
Ця людина – «люблячий, ніжносердий та лагідний» син матінки-природи, сьогодні бездумно вирубує її ліси – і земля перетворюється на пустелю. Це він, могутній і всесильний «господар», намагається повернути ріки, щоб текли вони туди, куди йому заманулося; перетинає їх електростанціями – і стогнуть вони, страждаючи.
Гине риба, перетворюються на багно і болото штучні моря – «гордість» людського прогресу, знесилено несе свої муки і біль прибережна рослинність, на жах перетворюється
Ні, немає у нашої землі свідомого чи навмисного наміру покарати зарозумілих дітей своїх. Як же вона радіє нам, коли кожної весни, знов і знов дарує неперевершені творіння природи – квіти! Як огортає сонячним теплом і цілує ніжним вітром! Якими щедрими дарами пригощає влітку і яким золотом обсипає восени! А скільки ліків вона пропонує своїй хворій дитині: тут тобі і трави, і цілюща вода, і мінерали!.. Вона, наша багатостраждальна земля, не пам’ятає зла. Бо вона – любить!
…Коли я дізнаюсь про чергову екологічну катастрофу, мені здається, що я чую її голос: «Думайте, діти мої, думайте! Подивіться уважніше й пильніше, що ви наробили, чого «навершили»! Зупиніться, поки ще є час і можливість!»
А й дійсно: поки ще квітне-буяє весняна земля, поки видно над нами загадковий Чумацький шлях, поки прозоре й чисте повітря наповнює груди, поки вода ще не перетворилася на отруту, поки чути веселий і безтурботний спів пташок та бджолиний дзвін.
Уже були Хіросима, Нагасакі й Чорнобиль. Усе частіше трапляються руйнувальні повені та знищувальні посухи. Люди у відчаї зводять очі до Бога і плачуть: «Господи, за що?.». Вони б’ють у дзвони, коли чергова хвороба, спричинена шкодою, заподіяною природі, забирає життя десятків, сотень і тисяч людей.
І за цими дзвонами не чути, як тихо б’ються і вмирають у мазуті птахи, як завмирає на березі отруєна риба, як стогнуть у муках тварини, що живляться на оброблених хімікатами землях…
Невже ми ніколи не почуємо заклику такої рідної, такої щедрої і такої терплячої природи: «Думайте, діти мої, думайте!»
(1 votes, average: 5,00 out of 5)